МІХАЛ: Е, можеш перескочити зразу до кінця? Бо цей шматок нуднуватий.
КАТУРЯН: Міхале, твоє прохання доволі нечемне.
МІХАЛ: О, вибач, Катуряне. (Пауза.) Але можеш перескочити до кінця?
Пауза.
КАТУРЯН: Ну... кінець людини-подушки... Коли Подушило працював успішно, дитя вмирало жахливою смертю. А коли він працював невдало, дитя проживало жахливе життя, ставало дорослим, той дорослий також жив жахливим життям, а вже тоді вмирав жахливою смертю. Тому Подушило, хоч і був великий та пухкий, цілий день ридав, і в його хаті скрізь стояли калюжі, тому він вирішив зробити останню роботу й покинути цю працю. Отож він пішов в одне гарне місце коло струмка, яке пам’ятав з попередніх випадків...
МІХАЛ: Оце гарний шматочок.
КАТУРЯН: І приніс з собою каністрочку бензину, а там росла стара плакуча верба, і він заліз під її віття, сів і якийсь час сидів. А під вербою лежали іграшки і...
МІХАЛ: Розкажи, які іграшки.
КАТУРЯН: Там була маленька машинка і собачка, і калейдоскоп.
МІХАЛ: Там була собачка?! Вона дзявкала?
КАТУРЯН: Вона що робила?
МІХАЛ: Вона дзявкала?
КАТУРЯН: Е... так. А неподалік стояв невеличкий житловий трейлер, і Подушило почув, як одчиняються двері й тупотять маленькі ніжки, і хлопчик сказав: «Мамо, я піду пограюся». А мама йому відповіла: «Але не спізнися до чаю, синку». І Подушило почув, що маленькі кроки наближаються, і вербове віття розгортається, і це був узагалі не хлопчик, а маленький хлопчик-подушка. І хлопчик-подушка сказав людині-подушці: «Добрий день», а людина-подушка відповів хлопчикові-подушці: «Добрий день», і обидва трохи погралися іграшками...
МІХАЛ: Машинкою, калейдоскопом і собачкою, яка дзявкала. Але, мабуть, найбільше саме собачкою, правда?
КАТУРЯН: І Подушило розповів йому про свою сумну роботу і про мертвих дітей, і про все інше, і хлопчик-подушка одразу все зрозумів, бо був дуже щасливий і найбільше, чого хотів, то це допомагати людям, тож він сам облився бензином, і його усміхнений рот так само всміхався, а Подушило крізь липкі сльози сказав: «Дякую тобі», а хлопчик-подушка відповів: «Та нічого. Скажіть мамі, що я не прийду пити чай», а Подушило збрехав: «Добре, скажу», і хлопчик-подушка черкнув сірником, а людина-подушка сидів і дивився, як він горить, і почав помалу розчинятися, і останнє, що він бачив, був усміхнений рот хлопчика-подушки, що поволі танув, занурюючись у небуття. Це було останнє побачене. Останнє почуте він не встиг усвідомити. Бо останнім почутим були крики сотень тисяч дітей, яким він допоміг вчинити самогубство і які поверталися до життя — холодного, нещасного життя, яке судилося їм долею, бо людини-подушки вже не було, щоб цьому запобігти. А навздогін цим крикам лунали крики їхніх самоспричинених смертей, тільки тепер діти, які виросли, помирали без нього, одні-однісінькі.
МІХАЛ: Гм. (Пауза.) Я не дуже зрозумів закінчення. Виходить що — людина-подушка просто розчинився?
КАТУРЯН: Так, просто розчинився, наче його ніколи й не існувало.
МІХАЛ: У повітрі.
КАТУРЯН: У повітрі. Перетворився на ніщо.
МІХАЛ: Пішов на небо.
КАТУРЯН: Ні. Пішов у ніщо.
МІХАЛ: Мені подобається «Людина-подушка». Це моя улюблена казка.
КАТУРЯН: Мушу визнати, вона доволі похмура. Як твоя дупа? Уже не свербить?
МІХАЛ: Ой, нащо ти нагадав! Грр! (Виправляє себе.) Гм. Але я все одно не розумію.
КАТУРЯН: Чого ти не розумієш? Не розумієш «Людини-подушки»?
МІХАЛ: Ні. Я думав, що заховав дуже добре.
КАТУРЯН: Що ти заховав дуже добре?
МІХАЛ: Скриньку з хлопчиковими пальцями. Я думав, що добре заховав. Спершу я запхнув її під труси й шкарпетки в шухляді, але вони почали смердіти, і я переховав її на горищі, закопав у землю в горщику для ялинки, бо знав, що ми не поліземо по горщок для ялинки ще віки-вічні. Аж до Різдва. А це багато часу, і вони встигли б розкластися. Вони були вже трохи розкладені. Вони були розкладені, коли ти їх бачив?
Катурян киває, видно, що він от-от знепритомніє.
МІХАЛ: Вони, мабуть, з собаками прийшли. Знаєш, які в них собаки? Нишпорки. Вони, мабуть, винюхали. Бо я їх надійно заховав. У горщок для ялинки. А його витягують тільки раз на рік.