КАТУРЯН: Ні, неправда.
МІХАЛ: Ти ж понаписував оповідок, у яких убивають дітей?
КАТУРЯН: Так, але...
МІХАЛ: Ти читав їх мені?
КАТУРЯН: Так.
МІХАЛ: А я пішов і повбивав дітей? (Пауза.) «Так, пішов», — відповідь на це питання. Тому я не розумію, як тут вилізло твоє «Це неправда». Не згадую вже про твої слова «садист і недорозвинений збоченець». Ти мій брат і я тебе люблю, але, знаєш, ти потратив двадцять хвилин, розказуючи мені казку про типа, у якого головне в житті було довести безліч малих дітей до того, щоб вони, щонайменше, самі себе спалили. І він у тебе герой! Я тебе не критикую. Це дуже хороший персонаж. Дуже хороший персонаж. Він мені дуже нагадує мене самого.
КАТУРЯН: Як же це він тебе нагадує?
МІХАЛ: Ну як — він примушує дітей умирати. У такому дусі.
КАТУРЯН: Міхале, людина-подушка нікого не вбивав. Усіх тих дітей, що повмирали, все одно чекало страшне життя.
МІХАЛ: Твоя правда, всіх дітей чекає страшне життя. Але тих ти міг урятувати од біди.
КАТУРЯН: Не всіх дітей чекає страшне життя.
МІХАЛ: Гм, гм. У тебе було страшне життя, після того, як ти перестав бути дитиною? Так. Е, у мене було страшне життя після того, як я перестав бути дитиною? Так. Це два з двох, для початку.
КАТУРЯН: Людина-подушка був глибокодумний і достойний. А ти навпаки.
МІХАЛ: Ну добре, я не такий, я навпаки, але я розумію, що ти говориш. Дякую. (Пауза.) «Людина-подушка» — це добрий твір, Катуряне. Один з твоїх найкращих. Думаю, з божою поміччю ти колись станеш славетним письменником. Я це бачу.
Пауза.
КАТУРЯН: Коли?
МІХАЛ: Га?
КАТУРЯН: Коли я стану славетним письменником?
МІХАЛ: Я ж сказав — колись.
КАТУРЯН: Через півтори години нас розстріляють.
МІХАЛ: А, так. Тоді ти, мабуть, не станеш славетним письменником.
КАТУРЯН: Вони тепер усе знищать. Знищать нас, знищать мої твори. Знищать усе.
МІХАЛ: Катуряне, думаю, треба боятися за нас, а не за твої твори.
КАТУРЯН: Он як?
МІХАЛ: Так. Бо то просто папір.
Пауза.
КАТУРЯН: Просто що?
МІХАЛ: Просто папір.
Катурян хапає Міхала за голову й стукає його лобом об кам’яну підлогу. Міхал, приголомшений скоріше вчинком брата, ніж болем, обмацує скривавлену голову.
КАТУРЯН: Якби вони зараз прийшли й сказали: «Ми спалимо двох з вас трьох — з тебе, твого брата і твоїх творів», то я сказав би хай палять тебе першого, а мене другого — аби врятувати твори.
МІХАЛ: Ти вдарив мене головою об підлогу.
КАТУРЯН: Я це помітив.
МІХАЛ (плаче): Ти мене вдарив головою об підлогу!
КАТУРЯН: Я сказав, що я це помітив.
МІХАЛ: Ти такий самий, як мама й тато!
КАТУРЯН (сміючись): Ану повтори!
МІХАЛ: Ти такий самий, як мама й тато! Б’єш мене і кричиш на мене!
КАТУРЯН: Я такий, як мама й тато?! Дай-но розібратися...
МІХАЛ: Ой, тільки не починай.
КАТУРЯН: Мама й тато тримали свого сина-первістка під замком і катували його сім років поспіль, а ти зробив, щоб хлопчик стік кров’ю і вмер, ти змусив дівчинку ковтати яблука з бритвочками, і вона вмерла, хтозна-що ти зробив з третьою дівчинкою — і ти не такий, як мама й тато, а я один раз стукнув довбаного недоумка головою об підлогу — і я вже такий самий, як мама й тато.
МІХАЛ: Точно такий. Точно.
КАТУРЯН: Я розумію твою логіку, Міхале. Розумію, звідки вона йде.
МІХАЛ: Добре. Так і треба.
КАТУРЯН: Я от що тобі скажу. Якщо мама й тато зараз дивляться з неба на нас, то, думаю, вони раді, що ти перетворився на такого хлопця, яким вони можуть пишатися.
МІХАЛ: Не кажи так...
КАТУРЯН: Щиро пишатися. Ти їхня копія, майже під копірку. Може, тобі треба відростити цапину борідку, купити окуляри — щоб було, як у нього...
МІХАЛ: Не кажи так!
КАТУРЯН: Чи носити багато діамантів, як вона. Гоофорити отхаак, мій синуу...
МІХАЛ: Замовкни, бо я тебе вб’ю!
КАТУРЯН: Ти мене, Міхале, не вб’єш. Мені не сім років!!
МІХАЛ: Я не такий, як вони. Я не хотів нікого кривдити. Я просто оживляв твої казки.
КАТУРЯН: Що ти зробив з третьою дівчинкою?
МІХАЛ: Ні, я зараз не скажу. Ти мене образив. І голову розбив.
КАТУРЯН: Ти скоренько все розкажеш, коли вони за тебе візьмуться.
МІХАЛ: Я витримаю.
КАТУРЯН: Ні, такого ти не витримаєш.
МІХАЛ (тихо): Ти й не здогадуєшся, що я можу витримати.
Пауза.
КАТУРЯН: Так, мабуть, не здогадуюся.
МІХАЛ: Коли я сидів тут і слухав, як ти кричиш десь там, то подумав, що ти щось подібне відчував усі ті роки. Скажу тобі, що по цей бік бути легше.