МІХАЛ: Ох, Катуряне, що зроблено, те зроблено, і вже його не відробиш назад. Та-да! Щось мені спати захотілося, то я трошки посплю, якщо зможу не думати про дупу, яка свербить, наче скажена, хоч якийсь час я цього не помічав.
Міхал умощується на матраці.
КАТУРЯН: Ти спатимеш?
МІХАЛ: Угу.
КАТУРЯН: По нас щомиті можуть прийти, щоб катувати й стратити.
МІХАЛ: Отож бо. І це може бути на якийсь час наш останній сон. (Пауза.) Це може бути навіки наш останній сон. Це буде жахливо. Я люблю спати. Як думаєш, на небі сон є? Хай краще буде, бо не захочу на небо. (Пауза.) Катуряне.
КАТУРЯН: Що?
МІХАЛ: Розкажи казку.
КАТУРЯН: Ти ж хотів усі мої казки попалити.
МІХАЛ: Розкажи мені ту, що про зелене поросятко. Цю я не хочу палити, розкажи мені її. І я тобі прощу.
КАТУРЯН: Що ти мені простиш?
МІХАЛ: Прощу оті твої жорстокі слова, ніби мама й тато весь час мною командуватимуть у лісочку й ніхто не прийде мене рятувати.
Пауза.
КАТУРЯН: Я не пам’ятаю, як вона починається — «Казка про зелене поросятко».
МІХАЛ: Та ну, Катуряне, ти пам’ятаєш. Перше слово «жило», друге слово «собі». Думаю, третє слово — «колись», а четверте слово... Хай йому мармелад, яке ж четверте слово?
КАТУРЯН: Ох ти хитродупець!
МІХАЛ: Е, «на світі» — четверте й п’яте слово. Я щойно пригадав. «Жило собі колись на світі...»
КАТУРЯН: Добре. Влаштовуйся.
Міхал лягає зручніше, подушка лежить коло його голови.
КАТУРЯН: Жило собі колись...
МІХАЛ: Геть як у давні часи. У добрі давні часи. Казки....
КАТУРЯН: Жило собі колись на світі, в госпóді серед дивного краю в далекій далечині...»
МІХАЛ: В далекій далечині...
КАТУРЯН: ...поросятко, не схоже на всіх інших свиней навкруги.
МІХАЛ: Воно було зелене.
КАТУРЯН: Казку ти розказуєш чи я?
МІХАЛ: Ти. Вибач. Рот на замку. Цс.
КАТУРЯН: Воно було не схоже на інших свиней, бо було яскраво-зелене. Майже флуоресцентно зелене.
МІХАЛ: Флуоресцентно зелене. Аж світилося в темряві. Як та фарба, що в залізничних тунелях. Воно світилося в темряві так, як у залізничних тунелях?
КАТУРЯН: Так.
МІХАЛ: Так.
КАТУРЯН: То ми перебиваємо, чи ми слухаємо і спимо?
МІХАЛ: Ми слухаємо і спимо.
КАТУРЯН: Добре. Отже: поросяткові подобалося бути зеленим. Не те, щоб воно не любило кольору звичайних свиней, ні, воно вважало, що рожеве — теж гарно, але йому хотілося бути трошки інакшим, трошки особливішим. Однак іншим свиням навколо нього не подобалося, що порося зелене. Вони заздрили, знущалися з поросяти й перетворили його життя на пекло....
МІХАЛ: На пекло...
КАТУРЯН: Поросяткові жалібні крики докучали свинарям, і вони...
МІХАЛ: Що таке «докучали»? Вибач, Катуряне.
КАТУРЯН: Та нічого. Це означає діяли на нерви.
МІХАЛ (позіхає): Діяли на нерви...
КАТУРЯН: ...Діяли на нерви свинарям, і ті подумали: «Гм, треба з цим щось робити». Отож якось увечері, коли свині повлягалися спати прямо серед луки, свинарі підкралися, схопили зелене поросятко й понесли його до стодоли, і поросятко вищало, а всі інші свині з нього сміялися...
МІХАЛ (тихо): Падлюки...
КАТУРЯН: А коли свинарі занесли порося в стодолу, то розкрили великий баняк особливої рожевої фарби й занурили бідолашку туди з головою і з хвостом так, що жоднісінької плямочки зеленого не лишилося, а потім тримали його, поки не висохло. А ця рожева фарба була особлива тому, що не змивалася, і її не можна було зафарбувати. Вона не змивалась і її не можна було зафарбувати. І поросятко сказало (говорить свинячим голосом): «О господи, молю, не дай мені бути таким, як інші. Я було щасливе, коли трошки відрізнялося від інших».
МІХАЛ: «Я було щасливе, коли трошки відрізнялося від інших», — сказало воно господу.
КАТУРЯН: Та було вже пізно, фарба засохла, свинарі вигнали порося на луки, і всі рожеві свині з нього сміялися, коли воно прийшло і всілося на улюблену латочку трави і спробувало зрозуміти, чому господь не дослухався його молитви, однак зрозуміти не могло, і плакало, поки не заснуло, і навіть тисячі сльозинок не змили жахливої рожевої фарби, бо...
МІХАЛ: Бо фарба не змивалася, і її не можна було зафарбувати.
КАТУРЯН: Саме так. І воно заснуло. Але тієї ночі, коли свині спали на луках, над їхніми головами почали збиратися дивні грозові хмари, і пішов дощ, спершу дрібний, а тоді дедалі дужчий, а потім злива. Та це була не звичайна злива, це була особлива зелена злива, майже так само густа, як і фарба. А ще в ній було щось особливе. Її не можна було ані змити, ані зафарбувати. Її не можна було ані змити...