АРІЕЛЬ: Ця дівчинка була що?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Кінець сторінки.
АРІЕЛЬ: Пиши швидше.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Пиши швидше. (Пауза.) Чи правильно «Пиши більш швидко»? «Пиши швидше». «Пиши більш швидко».
АРІЕЛЬ: Правильно «Пиши швидше».
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Правильно «Пиши швидше».
Аріель викручує шию, щоб прочитати догори дриґом, що пише Катурян. Катурян інстинктивно прикриває рукою написане.
АРІЕЛЬ: Ти не на екзамені!
КАТУРЯН: Пробачте...
Аріель читає через Катурянове плече.
АРІЕЛЬ: «...убита, коли ми відтворювали оповідку з назвою... “Маленький Ісусик”». Це яка «Маленький Ісусик»? Я такої не бачив.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що?
Аріель гортає теку, знаходить оповідку «Маленький Ісусик».
АРІЕЛЬ: Він пише, що її вбили як в оповідці «Маленький Ісусик». Ти її читав?
ТУПОЛЬСЬКИЙ (наче хворий, сумно): Так. Читав.
Аріель починає читати оповідку. Катурян зиркає на Тупольського, зустрічає його погляд і бентежиться. Віддає йому другу сторінку зізнання й продовжує писати.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Де ти дів її тіло?
КАТУРЯН: Я намалював карту. Метрів за двісті позаду нашого будинку в Кам’янецькому лісі є криниця бажань. Одразу за криницею поховане її тіло. І ще два трупи. Двоє дорослих.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хто ці дорослі?
КАТУРЯН: Я до цього якраз підходжу.
Тупольський перевіряє свій пістолет. Катурян помічає, однак продовжує писати.
ТУПОЛЬСЬКИЙ (до Аріеля): До чого ти дочитав?
АРІЕЛЬ: «Вона носила накладну борідку, ходила скрізь у сандалях».
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, якщо ти читаєш цю бридню, щоб з’ясувати, чи було вбито дитину, то перескакуй одразу до кінця.
АРІЕЛЬ: О. Добре.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Чи перескакуй до тернового вінка. Чи до дев’ятихвостої нагайки. Чи до того місця, де вона тягала по кімнаті хреста, поки ноги не підігнулися. Чи зразу після цього. (Пауза.) Я віднесу карту криміналістам, щоб забрали тіло.
Тупольський виходить з Катуряновою картою. Аріель дочитує оповідку й починає тихо плакати. Катурян дивиться на нього, потім продовжує писати зізнання. Аріель сідає, спустошений.
АРІЕЛЬ: Чого на світі є такі, як ти?
Катурян дописує сторінку, переходить до другої. Аріель читає першу.
АРІЕЛЬ: «Я його тримав, поки брат відрізав йому пальці на нозі, діючи відповідно до твору, який називається “Історія міста біля річки”. Додається». (Пауза.) «І я її тримав, поки брат годував її вирізьбленими з яблук фігурками, всередині яких були леза для бриття, діючи так, як описано у творі з назвою “Яблучні людці”. Додається». (Пауза.) Ти серйозно вважаєш, що ми не спалимо твою базгранину в ту саму хвилину, як тебе вб’ємо?
КАТУРЯН: Я щиро у всьому зізнався, як і обіцяв. І я вірю, що ви збережете всі мої твори, долучені до справи, і не оприлюдните їх, доки не мине п’ятдесят років після моєї смерті — як ви і обіцяли.
АРІЕЛЬ: Чого ти думаєш, що ми дотримаємо слова?
КАТУРЯН: Бо я впевнений, що глибоко в душі ви порядні люди.
АРІЕЛЬ (устає, кипить): Глибоко в душі?! Глибоко в довбаній душі..?
КАТУРЯН: Можете мене побити після того, як я допишу? Я якраз підійшов до того, як убив батька й матір.
Катурян продовжує писати. Аріель прикурює сигарету.
КАТУРЯН: Дякую.
Пауза.
АРІЕЛЬ: Ти вбив маму й тата?
Катурян киває.
АРІЕЛЬ: Це, мабуть, смішне питання, але, е, чому?
КАТУРЯН: Е... Там є твір з назвою «Письменник та письменників брат». Не знаю, чи ви його бачили...
АРІЕЛЬ: Бачив.
КАТУРЯН: Ну... Я не люблю творів, навіть злегка автобіографічних. Я вважаю, що люди, які пишуть тільки про те, що знають, роблять це тому, що дуже дурні й не можуть нічого вигадати. Одначе «Письменник та письменників брат», припускаю, мій єдиний не вигаданий твір.
АРІЕЛЬ: О. (Пауза.) Скільки йому було років? Тоді, як вони почали.
КАТУРЯН: Вісім років. Мені було сім.