КАТУРЯН: Так, змусили. Мені соромно.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: А потім ви дівчинку поховали?
КАТУРЯН: Так.
АРІЕЛЬ: Я ж сказав, що ми все це знаємо.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: У самому творі дівчина ще була жива, коли її закопували. Німа дівчинка була жива, коли ви її закопували, чи мертва?
КАТУРЯН: Що?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Німа дівчинка була жива, коли ви її закопували, чи мертва?
Катурян шукає відповіді, але не знаходить.
КАТУРЯН (тихо): Я не знаю.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я не зрозумів.
КАТУРЯН: Я не знаю.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви не знаєте. Ви не знаєте, була вона жива чи мертва. Гм, Аріель? По дорозі до свого друга коменданта подзвони криміналістам, хай трохи прискоряться, на той випадок, якщо німа дівчинка, яку ми шукаємо, раптом іще жива. Дякую, малий.
Аріель секунду на нього дивиться, потім вискакує з кімнати. Тупольський підходить до Катуряна, який стоїть навколішки, і до акумулятора.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Як це ви не знаєте?
КАТУРЯН: Важко сказати. Вона нібито не дихала. Думаю, вона була мертва. Думаю, що була мертва. А тепер уже точно має бути мертва, правда? Після всього.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Має бути? Точно має бути? Я не знаю. Я ніколи не розпинав дітей, і не закопував їх у домовині. Я не знаю.
Тупольський вовтузиться з проводами й акумулятором. Катурян згрупувався для удару струмом. Тупольський від’єднує електроди й сідає на своє місце.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я припускаю, що вона мертва. Припускаю. Але не знаю. Мені ця думка стрельнула, коли я говорив з криміналістами. Ви сказали, що відтворювали «Маленького Ісусика». Аріелю цього, можливо, вистачило. «Пробачте, я це зробив, я зізнаюся». А в мене це не проходить. Бачите, Аріель — поліцейський. Він підтримує порядок. Поліцейські пси підтримують порядок. А я слідчий. Я, іноді, люблю розслідувати.
КАТУРЯН: Я впевнений, вона мертва.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Але не дуже впевнені, так? (Пауза.) Я теж свого часу написав був оповідку. У ній спробував узагальнити свої погляди на світ. Тобто не те щоб узагальнив погляди на світ, бо я не маю поглядів на світ. Я думаю, що світ — це велика купа лайна. Це ж не є погляд на світ? Чи є? Гмм. (Пауза.) Одно слово, я написав оповідку і... стривайте... якщо я не узагальнив у ній своїх поглядів на світ, то узагальнив мої погляди на роботу слідчого і на відношення роботи слідчого до світу як такого. Оце буде правильно. Чого ви й досі стоїте навколішки?
КАТУРЯН: Не знаю.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: У вас дурний вигляд.
КАТУРЯН: Так.
Тупольський жестом вказує на стілець. Катурян приймає зі стільця останній електрод і сідає.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хочете почути мою оповідку?
КАТУРЯН: Так.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви б усе одно не сказали «ні»?
КАТУРЯН: Ні.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні. Моя оповідка називалась... Як же вона називалась? «Історія глухого хлопчика на великій і довгій залізничній колії в Китаї». (Пауза.) Що?
КАТУРЯН: Що?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Думаєте, це поганий заголовок?
КАТУРЯН: Я думаю, що це дуже хороший заголовок.
Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: А як ви насправді думаєте? Дозволяю вам казати правду, навіть якщо мені буде боляче.
КАТУРЯН: Насправді я думаю, що гіршого заголовка я й не чув. У ньому... е, одинадцять слів. Не можна робити такі довжелезні заголовки. Це просто скажений заголовок.
Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: А може, цей заголовок випереджає час.
КАТУРЯН: Може й так. Може, жахливі заголовки й справді випереджають час. Може, вони стануть новим віянням.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Може й стануть.
КАТУРЯН: Але це жахливий заголовок.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми це вже встановили! Забираю назад свій дозвіл говорити правду, і радій, що я тобі по зубах не дав! (Пауза.) Що ж. На чому я зупинився?
КАТУРЯН: Глухий хлопчик, велика довга залізнична колія. (Пауза.) Вибачте.
Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Отже. Жив собі колись глухий хлопчик, який нічого не чув, як це часто буває з глухими хлопчиками. О так, оскільки це відбувалося в Китаї, то це був китайський глухий хлопчик. Я не знаю, чого вирішив, що дія буде в Китаї. О, знаю. Просто я бачив книжку з китайчатами, вони кумедні. (Пауза.) Одно слово, якось ішов він звідкілясь додому по залізничній колії, що простяглася на багато-багато миль по рівнині. По китайській рівнині. Там нема дерев, нема нічого, тільки довбана рівнина, і він іде по рейках, і він трохи недорозвинений, цей малий, може, він недорозвинений китайський глухий хлопчик, одно слово, він глухий і йде вздовж цієї довбаної колії. Це офігенно небезпечно. Що, як з’явиться поїзд, налетить ззаду? Він же його розчавить. Так, мабуть, він відсталий. Отже, йде цей недорозвинений, відсталий, глухий китайчук по рейках, і знаєте, що? Цей великий довбаний поїзд таки з’являється ззаду. Але через те, що колія довга і поїзд іще так далеко, він його ще довго не зіб’є, але все-таки зіб’є. Поїзд їде так швидко, що навіть якби машиніст його побачив, він ніяк не встигне загальмувати вчасно. А цей малий його не бачить. Він такий... знаєте, такі бувають малі гарненькі китайчата... У них ще так чубчики стирчать, наче колючки. Ото такі. Але машиніст, мабуть, його взагалі не помітить. Але малого помітив хтось інший. Знаєте, хто його помітив? Приблизно за милю в тому напрямку, куди йде малий, стоїть дивна стара вежа, може, зі сто ліктів заввишки, а нагорі в цій вежі живе дивний старий дід, дивний старий китаєць, з такими довгими китайськими вусами, з розкосими очима, (перекривляє китайську мову) «Вань сунь чай», і в такій їхній шапочці. Одні люди вважали, що він мудрець, а інші люди вважали, що він гидкий і страшний, бо він же жив на вершку тієї великої довбаної вежі. Та хоч би як, а ніхто з ним не балакав багато-багато років. Люди навіть не знали, живий він чи вже вмер. Зрозуміло, що він був живий, бо інакше він не був би в цій оповідці. Ото він сидів на своїй вежі й робив математичні розрахунки, і придумував усякі конструкції, креслив креслення, винаходив винаходи і все таке. Ну, винаходив те, що не було ще винайдено, і в нього на стінах були поприколювані папірці — може, з мільйон — і по всій кімнаті вони валялись, і в цьому було все його життя, в усіх цих штуках. Він був вище всього мирського. Креслення, розрахунки — це єдине, що його цікавило. І він визирнув у вікно та й бачить, що за милю від нього, тепер уже за півмилі, йде глухий хлопчик, а ще за дві милі, ну, може, за три милі, гримить і наближається поїзд. І той дід оцінює ситуацію — і правильно оцінює. «По рейках іде глухий хлопчик. Глухий хлопчик не чує, що ззаду прямо на нього мчить поїзд. Глухого хлопчика поїзд розчавить». Отож...