Пауза.
КАТУРЯН: То старий знав, що глухий хлопчик ловитиме літачка?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Так.
КАТУРЯН: О.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви що, не зрозуміли?
КАТУРЯН: Ні, я подумав, що хлопчик зловив його випадково.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні. Старий мудрець хотів урятувати хлопчика. Тому й запустив літачка.
КАТУРЯН: О-о.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він дуже добре запускає літачки. Він усе робить дуже добре.
КАТУРЯН: Але ж він потім відвернувся, ніби йому все одно?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він відвернувся, бо він так добре запускає літачки, що йому не треба й дивитися, куди той полетить. На додачу він знає: «О, недорозвинений хлопчик. Він любить паперові літачки. Він обов’язково стрибне, щоб його вловити». (Пауза.) Хіба це було не ясно?
КАТУРЯН: Думаю, могло б бути ясніше.
Тупольський киває, думає про це, потім згадує, хто він такий і сідає «офіційно».
КАТУРЯН: Я знаю, як можна зробити ясніше.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Сиди! Я від тебе літературних порад не приймаю!
КАТУРЯН: Та ні, я хотів...
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це ти міг би зробити ясніше, сказавши, чи дівчинка, яку ви замордували три дні тому, була жива чи мертва, коли ви заривали її в землю. Оце ти міг би зробити ясніше. А я можу зробити ясніше, що іще одна секунда і я розізлюся так, що спалю всю твою писанину, не дивлячись, що я там обіцяв.
Тупольський бере Катурянові твори й виймає з кишені сірники.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Робити ясніше?
КАТУРЯН: Благаю вас, Тупольський. Ваша оповідка дуже добра.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Моя оповідка краща за всі твої.
КАТУРЯН: Ваша оповідка краща за всі мої.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: І в ній ясно, що старий хотів урятувати глухого хлопчика.
КАТУРЯН: Це цілком ясно.
Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вам не сподобалося тому, що глухий хлопчик наприкінці не гине!
КАТУРЯН: Мені сподобалося, Тупольський. І не треба нічого робити. Не треба палити моїх творів. Чесно, мені сподобалась ваша оповідка. Я був би щасливий, якби це я її написав. Чесно.
Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Був би щасливий?
КАТУРЯН: Так.
Пауза. Тупольський кладе Катурянові твори.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я все одно б їх не спалив. Я людина слова. Якщо людина дотримує свого слова, то і я дотримую свого.
КАТУРЯН: Я це знаю. Я вас за це поважаю. І знаю, що вам байдуже, поважаю я чи ні, та попри все я поважаю вашу принциповість.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: А я поважаю, що ви поважаєте. Які ми взаємоповажальні. Так прикро, що через двадцять хвилин я мушу вистрелити вам у голову.
Тупольський усміхається. Катурян уперше задумується про свою скору смерть.
КАТУРЯН: Мм.
Тупольський перестає всміхатися. Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні, я... Деякі ваші твори теж дуже добрі. Мені деякі сподобались.
КАТУРЯН: Які саме?
Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Щось таке було в «Людині-подушці», що мені запало в душу. (Пауза.) Ідея про те, що як дитина померла, самотня, через нещасний випадок, то вона не була насправді самотня. З нею була ця приємна, м’яка особа, яка тримала дитину за руку і все таке. І що дитина сама це обрала. Це якимось чином заспокоює, дає певність. Що це не була даремна втрата.
КАТУРЯН (киває, пауза): Ви втратили дитину?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: На відміну від Аріеля, я не обговорюю таких речей з арештантами.
Катурян киває. Сумна пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Син утопився. (Пауза.) Пішов один ловити рибу. (Пауза.) Так по-дурному.
Катурян киває. Тупольський ставить акумулятор назад у шафу.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Як одержимо звістку про німу дівчинку...
Тупольський виймає з шафи чорний каптур, елегантно спереду і ззаду демонструє його Катурянові.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: ...надінемо вам оцей каптур на голову, виведемо в сусіднє приміщення й вистрелимо вам у голову. (Пауза.) Усе правильно? Ні. Виведемо вас у сусіднє приміщення, а вже тоді надінемо каптур і тоді вистрелимо в голову. Якщо надіти каптур до того, як вивести в сусіднє приміщення, то ви можете на щось наткнутись і боляче вдаритись.
КАТУРЯН: А чого в сусіднє приміщення? Чого не тут?