МЕРІЛІН: Що ти йому зробив?
КАРМАЙКЛ: Нічого я йому не робив.
МЕРІЛІН: Він непритомний.
КАРМАЙКЛ: Він не непритомний.
Кармайкл підходить і заглядає в шафу.
КАРМАЙКЛ: Тю, твоя правда. Непритомний. Мабуть, зомлів, коли я вистрелив.
Мерілін дивиться на Кармайкла, який повертається до пакунка.
КАРМАЙКЛ: Біля голови я стріляв.
МЕРІЛІН: Це жахливо!
КАРМАЙКЛ: Та мабуть.
МЕРІЛІН: Допоможи його витягти!
КАРМАЙКЛ: Він твій дружок, сама витягуй.
Мерілін незграбно витягує з шафи Тобі, чорного чоловіка років 27, з кляпом у роті, з трохи закривавленою головою. Мерілін виймає йому кляп з рота, ляскає по щоках і Тобі починає болісно ворушитися.
МЕРІЛІН: Тобі, ти мене чуєш?
КАРМАЙКЛ: От підор.
МЕРІЛІН: Він не підор! То́бі!
КАРМАЙКЛ: У нього підорське ім’я.
Тобі очунює, оцінює ситуацію і починає тихо плакати.
КАРМАЙКЛ: Бачиш? Плаче. Підор.
ТОБІ: Я не підор.
КАРМАЙКЛ: Але ж ти плачеш.
ТОБІ: Багато нормальних теж плачуть. Коли їх замикають у гардеробі й стріляють їм у голову!
КАРМАЙКЛ: Ти сказав, що я стріляв тобі у голову?
ТОБІ: Ну біля голови, це одне й те саме!
КАРМАЙКЛ: Як це можливо, що стріляння біля голови і стріляння в голову — одне й те саме?
ТОБІ: Усе одно це було страшно!
КАРМАЙКЛ: Я й хотів, щоб було страшно. І вийшло. Бо ти почав плакати, як підор.
МЕРІЛІН: Чого ти зі своєю гомофобією? Ти ж маєш уже руку. Тепер ходімо звідси, Тобі.
ТОБІ: Він дав тобі п’ятсот баксів?
МЕРІЛІН: Тобі, ходімо звідси й забудь про них.
Кармайкл закінчує розкривати пакунок. У ньому виявляється зморщена, шкіряста, бура кисть руки. Кармайкл хвильку на неї дивиться, киваючи сам собі.
ТОБІ: Ні. У нас була ділова угода. Ми йому повертаємо руку. Він нам дає п’ятсот довбаних доларів.
КАРМАЙКЛ: Ви не хочете послухати історію про те, як я багато років тому втратив руку? Перш ніж я дам вам п’ятсот баксів?
МЕРІЛІН: Я не хочу слухати. А ти?
ТОБІ: Я хочу гроші.
КАРМАЙКЛ: Ні, ви послухаєте.
ТОБІ: Я так і знав.
КАРМАЙКЛ: Бо двадцять сім років тому, майже в цей день, молодий хлопець, років десь так сімнадцяти, який жив у містечку з назвою Спокан у штаті Вашинґтон, весело грався в м’яча біля маминого будинку, коли шестеро паскудних селюків, яких він не знав, під’їхали, схопили його й затягли на красивий гірський схил за містом, де кілька залізничних колій перетинали річку, і невідомо чому, не сказавши ні слова, поклали хлопцеву руку на рейки... цей хлопець, про якого я розказую — я... І вони його держали, а він верещав і кричав, як усякий хлопець на його місці робив би, і коли товарний поїзд під’їхав аж до сосни, вони примусили хлопця дивитися на цей поїзд, і він навіть у цю мить надіявся, десь глибоко, в закутку свідомості, що вони тільки жартують, і дивився, як поїзд гримотить, наближаючись, і дивився, як він одрізає йому руку, чисто відтинає кисть. І він лежав і кричав, а поїзд віддалявся на Спокан і далі на Захід, а вони підняли його кисть, ці сільські недоноски, і взяли її з собою, і коли вже відійшли ярдів на триста, то обернулися й сміялися, і знаєте, що зробили? Помахали хлопцеві на прощання. Помахали хлопцеві на прощання його власною рукою. І це він востаннє бачив і її, і їх — на якийсь певний час. Ви знаєте, як це відчувати? Коли тобі махають на прощання, віддалеки, твоєю власною рукою. Ви знаєте, як це відчувати?
МЕРІЛІН: Не дуже приємно?
КАРМАЙКЛ: Не дуже приємно, твоя правда. Узагалі не дуже приємно. Ну, хлопець перестав плакати, доволі скоро, він же не був підор, він обсмалив кисть вогнем, щоб зупинити страшну кровотечу, бо він колись таке читав у книжці коміксів. Це допомогло, і він лежав там, думаючи, що вмирає, і вирішив, що як не вмре, то присвятить життя двом штукам: відбере те, що по праву його, і відплатить тим рогульським паскудам, які таке зробили юнакові взагалі без усякої причини. Тих селюків давно вже немає, і навіть якщо хтось знайде їхні черепи, то ніхто вже не знайде їхніх облич, а от руки́, як ви, мабуть, здогадуєтеся, при них не було. Перед своєю смертю вони мусили мені сказати ім’я чоловіка, якому буцімто її продали. Я до нього завітав. Серед шести рук, які він мав, моєї не було, але він сказав мені ім’я чоловіка зі Сходу, котрий, як він думав, міг би допомогти, а той, у свою чергу, дав мені ім’я чоловіка із Заходу, котрий, як він думав, міг би мені допомогти. Так минуло двадцять сім років. І ось що я хочу, щоб ви зрозуміли, щоб оцінили велич того, що тут у цю мить відбувається. Провести все своє доросле життя в пошуках чогось, торгуватися з вуличними покидьками й трусити торговців трупами по брудних норах та блошиних провулках цієї гниючої країни, шукаючи те, що, як він знає, навіть якби знайшов, нічого доброго йому б не дало, бо він би ним не скористався, він не причепив би його на місце, він нічого не зміг би тим брати, він же не дурний, однак усе одно він шукав, бо воно було його і перестало бути його. І він усе це проходив, і шукав так тяжко, і мандрував так далеко — і оце щоб стояти тут перед вами після останнього кидка костей і одержати замість того, що ти хотів, чого прагнув, руку ніґера? Це, зізнаюся, важкувато сприйняти. Коли вручають ніґерову руку, тоді як я просив, щоб мені принесли мою руку, — цього я зрозуміти не можу. Це, скажу вам чесно, трохи збиває з пантелику.