ТОБІ: Яку другу руку?
МЕРІЛІН: Ту, що на верхній полиці в морозильнику.
Пауза.
ТОБІ: Ти мене розігруєш?
МЕРІЛІН: Яка з наколками.
ТОБІ: Нема руки з наколками. Нема ніякої іншої довбаної руки.
МЕРІЛІН: О, то тепер нема ніякої іншої довбаної руки.
ТОБІ: Тягни валізу, Мерілін, прошу тебе.
МЕРІЛІН: Я не торкнуся цієї дурної валізи, поки ти мені не розкажеш, що за історія з наколотою довбаною рукою, чи яка там та рука.
Мерілін сідає. Тобі зітхає.
ТОБІ: У чувака на вцілілій руці є наклейки на пальцях. Бачила? Я вгадав, що під ними наколки. Бо що там угадувати? Той довбак увесь розтатуйований. Не треба великого розуму, щоб угадати, що в нього наколото на його довбаних руках: «love» і «hate», «любов» і «ненависть». Ці довбаки всі таке колють. У них такі поняття, в довбаків, такий розум. Вони не колотимуть якийсь там авангард, вони всі набивають однакове, тільки чогось думають, що самі таке мудре придумали. Ти можеш спитати, як я знав, що на відрубаній руці було «hate», а не «love»...
МЕРІЛІН: Ну, і як же ти знав?
ТОБІ: Просто на фік угадав. А тепер, кицю, давай, тягни. Прошу тебе.
МЕРІЛІН: Чекай, хочу розібратися. Він полетів до нас на хату по іншу руку... А там нема іншої руки. І це може його ще дужче розізлити.
ТОБІ: Золотко, ти не можеш прискоритись і підтягти валізу?
Мерілін лягає і пробує підтягти валізу. Валіза помалесеньку підсовується до них. Коли вона опиняється в межах, де може дістати Тобі, він устає і з великим зусиллям її піднімає.
ТОБІ (натужно): Господи, що в ній?!
МЕРІЛІН: Я ж тобі казала, що важке. Ой боже, смердить...
ТОБІ (намагаючись одкрити валізу): Що він тут, у чорта, держить..?
Валіза рвучко розкривається і з неї вивалюється не менше сотні людських кистей, ллється густа смердюча гниль. Деякі руки зотлілі, є зсохлі, є свіжі, сині, деякі криваві, з деяких тільки кістки, на яких ще пристебнуті годинники на зап’ястях, з деяких лишилося по два-три пальці, що тримаються купами стьожкою шкіри; деякі руки маленькі, дитячі.
МЕРІЛІН: О-о-о-о-о-о-о-о!
ТОБІ: Ісусе, в нього повний чемодан довбаних рук! Що це таке?!
МЕРІЛІН: Тобі, тут повно дитячих рук! Це не зсохлі руки! Це дитячі руки!
ТОБІ: Хто може роз’їжджати скрізь з купою дитячих рук, і з купою всяких рук у довбаній валізі, якщо він не довбаний виродок?
МЕРІЛІН: Що нам тепер робити?
Раптом починає дзвонити телефон. Вони дивляться одне на одного, потім Тобі тягнеться, хапає телефонний шнур і тягне до себе телефонний апарат. Апарат падає з тумбочки при ліжку на підлогу, слухавка відскакує, дзвінки припиняються. Тобі підтягує апарат ближче, насилу дістає й хапає слухавку.
ТОБІ: Алло.
Він секунд десять слухає голос на тому кінці проводу, киває, а тоді...
ТОБІ: Е, так, можете секунду зачекати? Тільки секунду. Дякую.
Пауза. Він притуляє слухавку до грудей, обертається до Мерілін.
ТОБІ: Е... Е, це його мати. (Пауза.) Вона істерично ридає. (Пауза.) Що я повинен їй сказати?
Вони дивляться на руки, розкидані по підлозі. Затемнення.
Сцена друга
Проекція великого плану свічки, що горить на каністрі з бензином. Мерілін оповідає, стоячи біля зображення.
МЕРВІН: Мені іноді хочеться мати мавпу. Вам хочеться? Бо мені хочеться. Не таку, як шимпанзе, скоріше гібона. Чи яку краще? От ви що казали б їй робити? Вилазити скрізь? Так. Мабуть, купували б їй банани. Мавпи люблять їсти банани чи це люди тільки кажуть, що люблять, а насправді мавпам банани до лампочки? З цими сучасними ЗМІ нічого не знаєш. Бо я нечасто ходжу в зоопарк, визнаю це. Як молодший був, то ходив, коли більше не було чого робити, але потім зоопарк почав мене пригнічувати. Тому я почав ходити в зоопарк п’яний, але це було неправильно, тому я почав ходити в зоопарк п’яний і при цьому думати, як бідних звірів урятувати, але так нікого й не врятував. То були просто бухі балачки. От що я іноді робив, то це встромляв пальця крізь ґрати, наприклад, до гібона, і давав йому чи їй смикати мене за пальця. Я не боявся за пальця. Це було так, наче гібон бачив, що я п’яний і хотів знати чому. А я наче думав гібонові: «Господи, що з тобою зробили. Посадили в клітку, в якій ти не хочеш сидіти, і примушують смикати мене за пальця, тоді як ти повинен жити у себе вдома, в джунглях, і нікого ні за що не смикати, якщо не хочеться». Ну, хіба що, смикати банан на дереві, чи іншого гібона за хвоста. А тоді я подумав собі: «Господи, це ж кожнісінька мавпа в кожнісінькому зоопарку по цілому світі ляже ввечері спати з думкою: “Як же я не хочу сидіти в цій клітці, не хочу смикати п’яних за пальці, не знаючи, до чого це, я хочу бути вдома, в Африці, чи де там у них є джунглі, хочу гойдатися на деревах, їсти банани чи що захочу”». А тоді я подумав: «Та ні, щоночі, коли вони сплять, їм, мабуть, сниться: “Я вернувся, я в джунглях, я їм банани”, а тоді бац! — вони щодня просинаються в занюханій Арізоні. І тут підходить п’яний». Отоді я й перестав ходити в зоопарк, а почав приймати «спід». Багато «спіду». Через нього мене пов’язали й дали умовний строк і я мусив іти на роботу в цей гнидявий готель. І так я дійшов до сьогодні. Я не хотів іти на роботу в готель. Хто хоче працювати в готелі? Хіба що якийсь готелелюбний виродок. Через те я завжди надіявся, що тут станеться щось цікаве. Може, проститутку заріжуть і я її рятуватиму. Чи лесбіянок заріжуть. Я не проти, щоб були лесбіянки, і щоб я їх урятував. Можна ж рятувати людей, навіть якщо вони не такі, як ти. Може, мені дали б якусь медаль од якоїсь Лесбійської асоціації. Медаль за оборону лесбіянок. У них є такі медалі? Хай би були. (Пауза.) Раніше я надіявся, що в моїй школі буде ота стрілянина, як в інших, і всіх повбивають. Ви такого хотіли? Я хотів. Але стрілянини в моїй школі не було. Тільки уроки. Тому я завжди, як ви кажете, мріяв. Мріяв, що якийсь задрочений пацан за́йде й почне у всіх стріляти, бо в його особистому житті щось було не так — наприклад, у спорті він був слабак, чи що там у вас буває? Ну, те, що вас пригнічує. І він чи вони зайдуть, одягнені, як солдати, ну, щоб відрізнятися, і тоді я зроблю щось хоробре і всіх урятую. Ну, не всіх, а то це не буде масове шкільне вбивство. Може, дам йому чи їм убити душ дванадцять. А тоді я закрив би двері своєю зламаною ногою, а кулі ті двері пробивали б, а я лежав би, стікаючи кров’ю, поки не вмер би. Чи вікно. Знаєте, що? Я був би не проти вмерти, головне, щоб зробити щось хоробре. Але я однозначно не хотів би бути одним з тих, кому стрельнули в голову на початку і він навіть не зрозумів, що діється. Це було б паскудно. Сидіти, робити алгебру і тут бздинь, більше нічого навіки. Тільки дарма попав у масове шкільне вбивство. Хоч, думаю, більшість пацанів, які вціліли, навіть тих, що зробили щось хоробре, якби їх спитали після того, як би їм було краще, то вони, мабуть, вибрали б звичайний день, коли нудно йдеш собі додому, і ніхто не вривається у твій клас, щоб усіх постріляти. Чи в кафетерій чи куди там. (Пауза.) Нас навіть не пускали в кафетерій, коли я був малий. У кафетерій можна було зайти тільки в обід. Не розумію, чого тепер о дев’ятій ранку кафетерії вже відкриті. (Пауза.) Може, там снідають? (Пауза.) Мені від цього ще сумніше. (Пауза.) Чого я почав про масове шкільне вбивство? А, так, через однорукого. Десь так приблизно опівночі я бачив, як він зістрибнув з пожежної драбини й побіг у темряву з пістолетом у руці. Я знав, що в нього є пістолет, правда ж? Я знав що то був не вихлоп з машини. Брехун. І це означало, що та гарна дівчина й досі нагорі і, може, мертва чи саме в цю мить умирає. Я надіявся, що вмирає, а не мертва, бо так би я міг спинити їй кровотечу своєю сорочкою чи ще чимось і ми пощебетали б. Звісно, якби був вибір, чи вона мертва, чи тільки зв’язана, то я вибрав би, щоб була тільки зв’язана. Я ж не хворий на голову. Звісно, її кольоровий дружок — я не знав, де він у чорта був. Але я згадав, де його бачив раніше. Він — той херчик, що нажучив мене, коли продавав «спід», два роки тому. Зимою. Я дав йому шістдесят баксів і він сказав ждати там, і я ждав, а він утік і не вернувся. Просто не вернувся. Я простояв там цілу годину. У снігу. А тоді привалили лягаві. Мабуть, не треба було мені кричати на них, що це вони винні, але, знаєте, я був злий. А той херчик, мабуть, дивився з-за рогу й сміявся. Через те мені прямо впоперек горла стало, коли він не впізнав мене на ресепшені. Він просто подивився крізь мене. Може, це через спортивні труси, але я не знаю. Просто він мені став упоперек горла. (Пауза.) Хоч би там як, коли подзвонила мати однорукого, я перемкнув її прямо на його номер. А що я мав робити? Сказати: «Вибачте, вашого сина зараз нема, він щойно зістрибнув з пожежної драбини й побіг у темряву з пістолетом у руці»? У неї почалась би істерика. Тому я перемкнув її на номер. Хай ті козли розбираються.