Кармайкл кладе слухавку, сідає на ліжко. Довга пауза. Тобі та Мерілін дивляться на нього й одне на одного...
КАРМАЙКЛ: Що? А, так. Він сказав, що піднімається з речами. Сказав, що через хвилину буде.
Пауза.
ТОБІ (тихо): Не спіши, Трусовик, не спіши...
Лунає стук у двері. Голова Тобі падає на груди.
МЕРІЛІН: Іди звідси!
ТОБІ: Іди звідси!
МЕРІЛІН: Тікай!
Кармайкл дістає пістолет, змушує їх мовчати, відчиняє двері й пістолетом заводить Мервіна. Мервін дивиться на мокру від бензину парочку.
МЕРВІН: Боже! Стало ще гірше!
КАРМАЙКЛ: Де моє барахло?
МЕРВІН: Га?
КАРМАЙКЛ: Де моє барахло?
МЕРВІН: А, так...
Мервін дає Кармайклові свічку та запальничку. Тобі кривиться.
ТОБІ: Мервіне, скажи, ти говорив з тими людьми, з якими ходив униз говорити?
МЕРВІН: З якими?
ТОБІ: З тими людьми, що ти спеціально ходив униз до телефону, щоб поговорити.
МЕРВІН: Я ж пам’ятаю, що схо́див униз по щось!
Тобі й Мерілін у розпачі.
МЕРВІН: Ні, не говорив. Забувся. Сів за комп’ютер і, знаєте, захопився. Лажа. Це що, бензин?
ТОБІ: Так, це довбаний бензин!
КАРМАЙКЛ: Може, ти станеш біля них?
МЕРВІН: Я не стану біля них, бо теж буду в бензині. Що сталося? Ви йому сказали про його матір?
Пауза.
КАРМАЙКЛ: Що з моєю матір’ю?
ТОБІ: Ти нас просто вбиваєш. Ще раз і ще раз, знов і знов нас убиваєш.
МЕРВІН: Ми думаємо, що вона вмерла. Тобі з нею балакав... Ти ж Тобі, правильно? Тобі з нею балакав, дратувався, мушу сказати, а тоді такі були звуки, наче вона вмерла.
ТОБІ: Ні, ні, я хотів їй помогти...
МЕРВІН (перебиває): Це було грубо, і я не знаю, чи то вона почала кашляти від крові, але явно від чогось почала кашляти. Мабуть, що від крові.
Кармайкл піднімає слухавку.
ТОБІ: Містер Кармайкл, по-моєму, вихід на зовнішню лінію через комутатор, а оператор, думаю, пішов додому.
МЕРВІН: Ні, ні, вихід на зовнішню лінію через дев’ятку, ви ж знаєте.
КАРМАЙКЛ: Я знаю.
МЕРВІН: Це всі знають.
Пауза.
ТОБІ (до Мерілін): Ти знала про дев’ятку?
МЕРІЛІН: Я ніколи не жила в готелі.
ТОБІ: Якщо ми звідси вирвемось, я спалю Мервінові морду.
КАРМАЙКЛ: Цсс. Дзвінки.
Дзинь, дзинь. Дзинь, дзинь.
МЕРВІН: Хай трохи подзвонить.
Дзинь, дзинь. Дзинь, дзинь.
ТОБІ: Може, вона встала й вийшла в туалет, містер Кармайкл, а туди телефон не чути.
МЕРІЛІН: Або вона дуже голосно крутить музику. Може вона через музику не чує?
Дзинь, дзинь. Дзинь, дзинь.
МЕРВІН: Або не може підійти, бо мертва.
Дзинь, дзинь. Дзинь, дзинь.
ТОБІ: Містер Кармайкл! Слухайте, Мерілін тут ні при чому. Я її у все це втягнув. Може, ви її відпустите? А зі мною робіть, що хочете.
МЕРВІН: Ой, він так тільки говорить — щоб ви подумали, що він хороший!
КАРМАЙКЛ: Цсс!
Дзвінки припиняються — на тому кінці беруть слухавку.
КАРМАЙКЛ: Алло! Алло, ма’! (Пауза.) Ма’, чого ти так довго не підходила до телефону, я тут стою вже дрипану годину. (Довга пауза.) З дерева? З якого дерева? (Зиркає на Тобі) Він мені не казав, що ти впала з дерева. Він, мабуть, забув. (Пауза.) Ясно, що в мене нема чорних друзів, що ти таке говориш?! І якого ти чорта лазила на дерево у твоєму віці?
ТОБІ: Це і я їй казав. Правда?
Пауза.
КАРМАЙКЛ: Кулька? Ма’, я ще такого ненормального не чув — сімдесятирічна жінка лізе на дрипане дерево знімати дрипану кульку. Найбільше, що можна було зробити — якщо треба було щось робити — це взяти гострий камінчик і проткнути кульку. Крім того — кому та кулька на дереві заважала? Днів через два її б занесло вітром. Або вона просто здулась би крізь зав’язку. (Пауза.) Її ж занесло на дерево вітром, так? То нехай би вітром з дерева й винесло. (Пауза.) За сучок зачепилася? (Пауза.) Ма’, я скажу, в чому твоя біда. Хочеш знати, в чому твоя біда? (Пауза.) Ти прискіплива. Ну яка різниця, що сусіди побачать кульку на тому дрипаному дереві? Ну яка різниця, що вони про тебе подумають? Вони погано про тебе не подумають, вони подумають: «О, вітер заніс кульку на дерево місіс Кармайкл, але скоро той вітер винесе кульку з дерева місіс Кармайкл, бо вітер — він такий. Або кулька зідметься крізь зав’язку, але ми все одно не подумаємо про місіс Кармайкл погано, бо та дрипана кулька ніяк з нею не пов’язана!». (Пауза.) Ніхто не думає, що ти сказилася.