Карл IX, як ми сказали, увійшов до цього кабінету і, перш ніж зачинити головний вхід, яким увійшов туди, підняв килим, що маскував коридорчик до другої кімнати, де якась жінка навколішках перед надоєм молилася богу.
Рухався король тихо, кроки його, приглушені килимом, були такі нечутні, як кроки привиду, отже жінка, що стояла навколішках, не озирнулась і не перестала молитись. Карл з хвилину постояв, замислено дивлячись на неї.
Це була жінка років тридцяти чотирьох-п’яти, і сувору красу її підкреслювало вбрання селянки з околиць Ко. На ній був високий чепець — модний убор при французькому дворі за часів королеви Ізабелли Баварської; червоний корсаж її весь був вишитий золотом, як тепер корсажі у селянок з Неттуно та Сори. Приміщення, де жила вона вже двадцять років, було суміжне з опочивальнею короля і являло собою якусь дивовижну мішанину елегантності і сільської простоти. В приміщенні цьому палац був перетворений на сільську хату майже в такій мірі, як сільська хата на палац. Отже, кімната ця була ніби щось середнє між простим житлом селянки і розкішним покоєм великої дами. Справді, налой, перед яким стояла вона навколішках, зроблений був з дуба, оздобленого чудовою різьбою, і покритий бархатом з золотою бахромою, біблія ж (жінка ця належала до реформаторської віри), з якої вона читала свої молитви, була однією з тих старих, напівподертих книг, які можна знайти в більшості вбогих хатин.
І все тут відповідало цьому налоєві і цій біблії.
— Гей, Мадлен! — сказав король.
На цей фамільярний поклик жінка, усміхаючись, підвела голову і потім, встаючи, сказала:
— А, це ти, сину!
— Так, мамко, іди сюди.
Карл IX опустив портьєру і сів на ручку фотеля[17]. Мамка увійшла.
— Чого тобі, Шарло? — сказала вона.
— Іди сюди і говори тихенько.
Мамка підійшла з фамільярністю, що природно походить від тієї материнської ніжності, яку почуває жінка до дитини, вигодованої її молоком, але якій тогочасні памфлети приписували далеко не таке чисте походження.
— Ось я, — сказала вона, — говори.
— Чоловік, якого я звелів покликати, тут?
— Уже з півгодини.
Карл устав, підійшов до вікна, подивився, чи не підглядає хто, підійшов до дверей, прислухався, чи хто не підслухує, здув порох із своїх збройних трофеїв, полащив великого хорта, що ходив за ним крок за кроком, зупиняючись, коли зупинявся пан, ідучи, коли той рушав з місця, потім звернувся до мамки:
— Добре, мамко, скажи йому, хай увійде.
Жінка вийшла тим самим ходом, яким увійшла, а король сперся на стіл, де розкладена була всяка зброя.
Тільки став він там, як портьєра піднялася знов, і увійшов той, кого він чекав.
Це був чоловік років сорока, з очима сірими і лукавими, з носом, схожим на дзьоб сови, з випнутими широкими вилицями; обличчя його силкувалося виявити пошану, але він міг видавити на блідих від переляку губах тільки лицемірну усмішку.
Карл тихенько поклав поза спиною руку на голівку нововинайденого пістолета, що стріляв не за допомогою ґноту, а від удару сталевого коліщатка об кремінь, і подивився своїм тьмяним оком на нову особу, яку ми вивели на сцену; розглядаючи її, він дуже вірно і навіть надзвичайно мелодично висвистував одну з улюблених своїх мисливських пісеньок.
Помовчавши кілька секунд, під час яких обличчя у невідомого набирало чимраз гидкішого виразу, король сказав:
— Це вас звати Франсуа де Лув’є-Морвель?
— Так, сір.
— Командир петардників?
— Так, сір.
— Я побажав вас бачити.
Морвель уклонився.
— Ви знаєте, — казав Карл далі, підкреслюючи кожне слово, — що я однаково люблю всіх моїх підданих.
— Я знаю, — пролепетав Морвель, — що ваша величність — батько свого народу.
— І що гугеноти й католики однаково мої діти.
Морвель стояв мовчки; але тремтіння, що струшувало все його тіло, стало помітне проникливому оку короля, хоч той, до кого він звертався, був майже не видний у тіні.
— Це вам не до вподоби, — вів далі король, — адже ви провадили запеклу війну з гугенотами?
Морвель упав навколішки.
— Сір, — лопотів він, — знайте...