— Я знаю, — провадив Карл IX, пронизуючи Морвеля поглядом, що з тьмяного ставав майже вогненним, — знаю, що ви мали велике бажання вбити при Монконтурі пана адмірала, який щойно вийшов звідси; знаю, що ви не влучили і пішли тоді до армії герцога д’Анжу, брата нашого; знаю, що ви вдруге пішли до принців і стали на службу в загоні пана де Муї де Сен-Фаля...
— О, сір!
— Відважного пікардійського дворянина!
— Сір, сір, змилуйтесь!
— То був достойний офіцер, — казав далі Карл IX, і в міру того, як він говорив, на обличчі його поставав вираз майже дикої жорстокості, — він прийняв вас як сина, дав притулок, зодягнув, нагодував.
Морвель розпачливо зітхнув.
— Ви називали його, здається, батьком, — продовжував невблаганно король, — і вас єднала ніжна дружба з сином його, молодим де Муї?
Морвель, стоячи на колінах, схилявся щораз нижче, роздавлений словами Карла ЇХ, що стояв холодний і байдужий, немов статуя, в якої лише уста виявляють життя.
— До речі, — вів далі король, — чи не сподівалися ви одержати від пана де Гіза десять тисяч екю за вбивство адмірала?
Убивця, припавши до підлоги, ударив об паркет лобом.
— Щодо пана де Муї, батька вашого, то ви раз проводжали його на рекогносцировку до Шезре. Він упустив хлист і зліз з коня підняти. Ви були один на один з ним; ви вийняли пістолет з кобури і, коли він нахилився, пробили йому крижі, потім, бачачи, що він мертвий, ви втекли на коні, якого він дав вам. Так було діло?
Морвель мовчки завмер під цим обвинуваченням, в якому кожна подробиця була правдою, а Карл IX знову почав насвистувати ту саму мисливську пісеньку і так само вірно та мелодично.
— Отже, пане вбивцю, — мовив він через хвилину, — чи знаєте ви, що я маю велике бажання звеліти вас повісити?
— О, ваша величність! — скрикнув Морвель.
— Молодий де Муї ще вчора просив мене про це, і, сказати правду, я не знав, що йому відповісти, бо прохання його цілком справедливе.
Морвель склав руки.
— Тим більш справедливе, що я, як ви сказали, батько мого народу і що тепер, коли в мене знову лад з гугенотами, вони такі самі мої діти, як і католики.
— Сір, — сказав Морвель з розпачем, — життя моє в руках ваших, робіть з ним, що хочете.
— Ви маєте рацію, і я не дав би за нього й шага[18].
— Але, сір, — спитав убивця, — невже немає способу спокутувати мій злочин?
— Я не знаю жодного. Проте, коли б я був на вашому місці, що, хвалити бога, не так...
— Добре, сір! Коли б ви були на моєму місці?.. — промурмотів Морвель, уп’явшись очима в уста Карла.
— Гадаю, що я полагодив би справу, — провадив король.
Морвель підвівся на одне коліно і одну руку, втупивши в Карла очі, бажаючи переконатись, що він не глузує.
— Я, звичайно, дуже люблю молодого де Муї, — вів далі король, — але я так само люблю й кузена мого де Гіза, і коли б він просив мене подарувати життя людині, смерті якої просив би другий, я був би в дуже скрутному становищі. Проте, в справах політики, як і в справах віри, я мусив би зробити те, чого бажав би мій кузен де Гіз, бо де Муї, хоч і відважний офіцер, але порівняно з принцом Лотарінгським дуже незначна особа.
Поки король говорив це, Морвель поволі підводився, як людина, що вертається до життя.
— Отже, в тому скрутному становищі, в якому ви опинилися, вам не пошкодило б пошукати ласки у кузена мого де Гіза; до того ж я пригадую одну річ, що він розказав мені вчора.
Морвель наблизився на крок.
— „Уявіть собі, сір, — казав він мені: — щоранку о десятій годині проходить вулицею Сен-Жермен-л’Оксерруа, вертаючись із Лувра, мій запеклий ворог; я бачу, як він проходить, з заґратованого вікна у нижньому поверсі одного будинку: це вікно у приміщенні колишнього мого вчителя, каноніка П’єра Піля. Щодня бачу я, як проходить мій ворог, і щодня благаю диявола провалити його в пекло“. Скажіть, метр Морвель, — казав Карл, — коли б ви були диявол, або, принаймні, коли б ви на хвилину стали на його місці, чи не зробило б це приємності кузенові моєму де Гізу?
У Морвеля знову постала пекельна його усмішка, і уста його, ще бліді від жаху, промовили:
— Але, сір, я не маю сили провалити землю.
— Проте, ви зробили це, здається, для відважного де Муї. Але ви скажете мені, що то пістолет... ви не маєте вже того пістолета?..
— Вибачте, сір, — відповів розбійник, трохи вже посмілівши, — але я ще краще стріляю з аркебузи, ніж з пістолета.
— О, — сказав Карл IX, — пістолет чи аркебуза, то все одно, і мій кузен де Гіз, я певен, не буде причіпливий щодо засобів.
— Але, — сказав Морвель, — мені потрібна зброя, на яку я міг би звіритись, бо, може, доведеться стріляти здалека.
18