— В цій кімнаті у мене десять аркебуз, — відповів Карл IX, — я влучаю з них у золотий екю на півтораста кроків. Чи не хочете спробувати яку-небудь?
— О, сір, з найбільшою радістю, — скрикнув Морвель, підходячи до тієї, що стояла у кутку і що її принесли Карлу IX в той же день.
— Ні, не цю, — сказав король, — не цю, я бережу її собі. Цими днями у мене буде велике полювання, і я сподіваюсь, що вона послужить мені там. Але всі інші маєте собі на вибір.
Морвель узяв одну.
— Тепер, сір, хто цей ворог? — спитав убивця.
— Чи я знаю? — відповів Карл IX, спалюючи поганця презирливим поглядом.
— То я спитаю про це у пана де Гіза, — пробелькотів Морвель.
Король знизав плечима.
— Не питайтеся ні про що, — сказав він, — пан де Гіз не відповість. Хіба відповідають на такі речі? Хто не хоче, щоб його повісили, мусить здогадатись.
— Але як же я вгадаю його?
— Я вам сказав, що він проходить щоранку о десятій годині повз вікно каноніка.
— Але багато хто проходить повз те вікно. Коли б ваша величність зводили дати мені приміту.
— О, це не важко! Завтра, наприклад, він матиме під пахвою портфель з червоного сап’яну.
— Сір, цього досить.
— У вас і досі той баский кінь, що його дав вам пан де Муї?
— Сір, у мене арабський кінь, із найбаскіших.
— О, я не турбуюся за вас! Треба тільки вам знати, що в монастирі є вихід з другого боку.
— Дякую, сір. Тепер моліться богу за мене.
— Ге, тисяча чортів, моліться краще дияволу, бо тільки з його протекції можете ви втекти від вірьовки.
— Прощайте, сір.
— Прощайте. Ах, ось іще що, пане де Морвель: знайте, що коли б завтра про вас почали говорити до десятої години ранку або не почали говорити після десятої, то в Луврі є підземна тюрма!
І Карл IX знову почав насвистувати спокійно і вірніше, ніж коли, улюблену свою пісеньку.
IV. Вечір 24 серпня 1572 року
Читач наш не забув, що в попередньому розділі згадувалося про дворянина на ім’я Ла Моль, якого доволі нетерпляче чекав Генріх Наварський. Цей молодий дворянин прибув, як і казав адмірал, до Парижа через ворота Сен-Марсель надвечір 24 серпня 1572 року і, скинувши доволі зневажливим оком на численні готелі, що виставили з правого й лівого боку розмальовані свої вивіски, направив спітнілого коня в саму середину міста; там, переїхавши площу Мобер, Малий Міст, міст Нотр-Дам і проїхавши вподовж набережних, зупинився на розі вулиці Брезек, з якої тепер утворилася вулиця Арбр-Сек[19] і якій, щоб читачеві було зручніше, ми й залишимо теперішню її назву.
Назва йому, мабуть, сподобалась, бо він поїхав тією вулицею, і коли увагу його спинила чудова бляшана вивіска, що ліворуч від нього заскрипіла на залізному пруті і задзвонила своїми дзвониками, він зупинивсь удруге і прочитав слова: „À la Belle-Étoile“[20], написані кругом під малюнком, на якому зображена була дуже принадна для зголоднілого подорожнього картина: пулярдка[21] пеклася серед чорного неба, а якийсь чоловік у червоному плащі зносив до цього нового світила руки, гаманець і благання.
— От, — мовив сам собі дворянин, — готель, що добре вміє про себе оповістити, і хазяїн, що держить його, мабуть, витівкуватий хлопчина. Мені не раз казали, що вулиця Арбр-Сек у Луврському кварталі, — отже, якщо готель відповідає своїй вивісці, мені тут буде чудесно.
Поки новоприїжджий промовляв сам собі цей монолог, другий вершник під’їхав з другого кінця вулиці, тобто від вулиці Сент-Оноре, теж зупинився і завмер у захопленні перед вивіскою „À la Belle-Étoile“.
З цих двох вершників один, якого ми знаємо принаймні на ім’я, був на білому коні іспанської породи, вбраний у чорний камзол, прикрашений агатом. Плащ на ньому був бархатний фіолетовий, чоботи з чорної шкіри, шпага з різьбленою сталевою ручкою і такий самий кинджал. Звертаючись від убрання до обличчя, скажемо, що то був чоловік років двадцяти чотирьох-п’яти, з смаглявим кольором шкіри, синіми очима, тонким усом, білими зубами, які, здавалось, осявали все обличчя, коли він, усміхаючись лагідною й сумною усмішкою, відкривав свої губи, надзвичайно гарно та благородно окреслені.
Другий подорожній був повною протилежністю першому. Спід капелюха з загнутими вгору крисами спадало густими кучерями волосся, скоріше руде, ніж русяве; його сірі очі при найменшій суперечці блискали спід волосся таким палким вогнем, що здавались чорними.
Образ його доповняли рожева шкіра, тонкі губи з рудими вусами над ними і чудові зуби. Взагалі ж він — білолиций, високий на зріст і широкоплечий — був хлопчина хоч куди, і вже цілу годину, поки він зазирав до всіх вікон, нібито шукаючи вивісок, усі жінки задивлялись на нього, а чоловіки може й мали б охоту посміятись, дивлячись на вузький його плащ, зібгані штани та чоботи старомодного фасону, але, глянувши на обличчя його, яке щохвилини прибирало іншого виразу, не виявляючи тільки характерної для розгубленого провінціала добродушності, швиденько переривали сміх свій дуже лагідним побажанням: „На все добре вам!“
21