— Пане де Ла Моль, — сказав Коконна, повертаючись до нього, — чи вам, як оце мені, не здається, що ми зараз відлупимо цього хлопчину?
— Річ можлива, — відповів Ла Моль, наміряючись, як і його товариш, почастувати хазяїна хлистом.
Але, не зважаючи на цей погрозливий наступ з боку двох дворян, що мали вигляд дуже рішучий, хазяїн ані трохи не злякався і, задовольнившись тим, що подався на крок назад, щоб бути у себе в приміщенні, сказав насмішкувато:
— Видно, що панове прибули з провінції. У Парижі вже минулася мода бити власників готелів за те, що вони відмовляються наймати свої кімнати. Б’ють тепер великих панів, а не міщан, і якщо ви надто кричатимете, я покличу сусідів; тоді поб’ють вас, а таке привітання для дворян не годиться.
— Але ж він глузує з нас, чорт візьми! — крикнув Коконна роздратовано.
— Грегуар, мою аркебузу, — сказав хазяїн, звертаючись до слуги таким тоном, ніби казав: „стільці панам“.
— Trippe del papa![22] — загорлав Коконна, витягаючи шпагу. — Та розпаліться ж, пане де Ла Моль!
— Ні, будь ласка, ні, бо поки ми будемо розпалюватись, вечеря прохолоне.
— Як! ви вважаєте? — скрикнув Коконна.
— Я вважаю, що хазяїн „À la Belle-Étoile“ має рацію; тільки він не вміє приймати подорожніх, надто ж коли вони дворяни. Замість казати нам грубо: „панове, я вас не хочу“, — краще було б сказати чемно: „увійдіть, панове“, — і порахувати для пам’яті: панська кімната — стільки й стільки, людська — стільки, бо хоч ми зараз і не маємо слуг, але ж думаємо їх узяти.
І, кажучи це, Ла Моль лагідно відсторонив хазяїна, що вже був поклав руку на аркебузу, примусив пройти Коконна, а за ним увійшов у готель і сам.
— Що робити, — сказав Коконна, — мені дуже шкода ховати шпагу в піхву, не переконавшись, що вона коле так само добре, як шпекувальні шпички у цього негідника.
— Потерпіть, любий товаришу, — сказав Ла Моль, — потерпіть! Усі заїзди повні дворян, що понаїздили до Парижа з нагоди весільних свят та близької війни з Фландрією, і нам не знайти іншого готелю; а крім того, може, в Парижі звичай так приймати приїжджих.
— Чорт візьми, який ви терплячий! — пробурмотів Коконна, крутячи рудий вус і, мов блискавкою, проймаючи хазяїна поглядами. — Але хай негідник стережеться: якщо страва в нього погана, постіль тверда, вино не трилітнє, слуга не гнучкий, як комишина...
— Ла, ла, ла, пане дворянин, — сказав хазяїн, починаючи гострити на бруску ножа, — заспокойтесь, ви в землі обітованій.
Потім, нахиливши голову, промурмотів тихше:
— Це якийсь гугенот; ці зрадники стали нахабами після одруження їхнього беарнця з принцесою Марго!
Потім з усмішкою, від якої гості його здригнулися б, коли б помітили, додав:
— Ге, ге! От була б потіха, коли б мені справді попались гугеноти... та коли б...
— Гей! будемо ми вечеряти? — гостро спитав Коконна, перебиваючи його міркування.
— То вже як ви бажаєте, пане, — відповів той злагіднівши, певне, від останньої думки, що прийшла йому в голову.
— Ну, ми бажаємо, і швидко! — відповів Коконна.
Потім, звертаючись до Ла Моля, сказав:
— Ну, пане граф, поки нам готуватимуть кімнату, скажіть: чи вважаєте ви Париж за веселе місто?
— Їй-богу, ні, — сказав Ла Моль, — я скрізь бачу, здається, збентежені або гидкі обличчя. Може, то парижани бояться бурі. Бачите, яке небо чорне і яке важке повітря.
— Скажіть мені, граф, ви приїхали до Лувра, — так?
— І ви теж, здається, пане Коконна?
— Ну, якщо хочете, ходімо туди разом.
— Ге! — сказав Ла Моль, — а чи не пізно трохи?
— Пізно чи ні, а я мушу піти. У мене наказ точний: прибути якнайшвидше до Парижа і зараз по приїзді з’явитись до герцога де Гіза.
Почувши ім’я герцога де Гіза, хазяїн став уважніший і підійшов ближче.
— Цей негідник, здається, слухає нас, — сказав Коконна, що був злопам’ятний, як усі п’ємонтці, і не міг простити хазяїнові готелю того, що той так нечемно приймає подорожніх.
— Так, панове, я слухаю вас, — сказав той, прикладаючи руку до шлика, — але щоб бути вам в послузі. Я почув, що ви говорите про великого герцога Гіза, і підбіг до вас швидше. Чим можу прислужитись вам, любі панове?
— А, а! це слово має, здається, чарівну силу, бо й ти з нахаби став увічливим. Чорт візьми, метр, метр... як тебе звати?
— Метр Ла Гюр’єр, — відповів хазяїн, уклоняючись.
— Ну, метр Ла Гюр’єр, чи ти не думаєш, що у мене рука легша, ніж рука герцога де Гіза, яка робить тебе таким чемним?
— Ні, пане граф, тільки вона не така довга, — перехопив Ла Гюр’єр. — До того ж, — додав він, — треба сказати вам, що великого Генріха всі ми, парижани, маємо за божество.