— Якого Генріха? — спитав Ла Моль.
— Мені здається, Генріх тільки один, — сказав хазяїн готелю.
— Пробачте, друже, є і другий Генріх, про якого я попереджаю вас не говорити нічого лихого: це Генріх Наварський, не кажучи вже про Генріха де Ковде, що теж має свої високі прикмети.
— Цих я не знаю, — відповів хазяїн.
— Так, але я їх знаю, — сказав Ла Моль, — а що мене справлено до короля Генріха Наварського, то я й попереджаю не говорити при мені лихого про нього.
Хазяїн, не відповівши де Ла Молю, задовольнився тим, що злегка доторкнувся до шлика і солодкими очима вп’явся в Коконна:
— Отже, пан незабаром розмовлятимуть з великим герцогом де Гізом? Це велике щастя, і ви прибули, звичайно, на...
— На що? — спитав Коконна.
— На свято, — відповів хазяїн з чудною усмішкою.
— Ви мусили б сказати „на свята“, бо в Парижі, як я чув, свят аж по горло, — принаймні тільки й мови, що про бали, фестивалі, каруселі. Чи не надто бавляться в Парижі, га?
— Та в міру, пане, принаймні до цього часу, — відповів хазяїн, — але, сподіваюсь, незабаром ще й не так забавляться.
— Проте, весілля його величності короля Наварського збирає багато люду в це місто, — сказав Ла Моль.
— Багато гугенотів, так, пане, — грубо відповів Ла Гюр’єр; потім, схаменувшись, сказав: — Ах, вибачте: панове, може, теж тієї віри?
— Я тієї віри? — скрикнув Коконна. — От маєш! Я католик, як наш святий отець папа.
Ла Гюр’єр звернув погляд на Ла Моля, немов би питаючись і в нього; та Ла Моль або не зрозумів того погляду, або не визнав за потрібне відповісти йому інакше, як теж запитанням.
— Якщо ви не знаєте його величності короля Наварського, метр Ла Гюр’єр, — сказав він, — то, може, знаєте пана адмірала? Я чув, що пан адмірал має ласку при дворі, а що я був йому представлений, то й хотів би знати, де він живе, якщо адреса його не обдере вам рота.
— Він жив на вулиці Бетізі, пане, отут праворуч, — відповів хазяїн з задоволенням у душі, якого він не мав сили не виявити.
— Як то жив? — спитав Ла Моль. — То, значить, він вибрався?
— Так, можливо, з цього світу.
— Що ви кажете? — скрикнули дворяни обидва разом. — Адмірал вибрався з цього світу!
— Як, пане де Коконна, — промовив хазяїн із злісною усмішкою, — ви прибічник де Гіза і не знаєте цього?
— Чого?
— Що позавчора, коли адмірал проходив майданом Сен-Жермен-л’Оксерруа, він дістав кулю з аркебузи.
— Він убитий? — скрикнув Ла Моль.
— Ні, — постріл тільки перебив йому руку та одірвав два пальці; але сподіваються, що куля отруєна.
— Як, негіднику! — скрикнув Ла Моль. — Сподіваються!..
— Я хочу сказати — гадають, — відповів хазяїн, — не сперечаймося за слова: язик заплутався.
І метр Ла Гюр’єр, повернувшись до Ла Моля спиною, висунув до пана Коконна язик з найглумливішим виглядом, а до того ще й підморгнув, як до спільника.
— Оце так! — сказав Коконна, сяючи від радості.
— Оце так! — пробурмотів Ла Моль, цепеніючи від суму.
— Отак, як я маю честь казати вам, панове, — відповів хазяїн.
— Коли так, — сказав Ла Моль, — я піду до Лувра, не гаючи й хвилини. Чи застану я там короля Генріха?
— Річ можлива, бо він живе там.
— І я теж піду до Лувра, — сказав Коконна. — Чи застану я там герцога де Гіза?
— Мабуть, бо я бачив, як він пройшов туди хвилину тому з двома сотнями дворян.
— Ну, ходімо, пане де Коконна, — сказав Ла Моль.
— Я йду за вами, пане, — сказав Коконна.
— А ваша вечеря, панове? — спитав метр Ла Гюр’єр.
— Ах, — сказав Ла Моль, — я, може, вечерятиму у короля Наварського.
— А я в герцога де Гіза, — сказав Коконна.
— А я, — сказав хазяїн, провівши очима своїх дворян, що пішли в напрямі до Лувра, — вичищу шолом, пристрою ґніт до аркебузи та нагострю партазан[23]. Хто зна, що може статись.
V. Про Лувр зокрема та про чесноту взагалі
Двоє дворян, розпитавшись у першого зустрічного дороги, пішли вулицею Аверон, потім вулицею Сен-Жермен-л’Оксерруа і незабаром опинились перед Лувром, башти якого почали вже потопати в перших сутінках вечора.
— Що з вами? — спитав Коконна у Ла Моля, який, зупинившись перед старим замком, дивився з святобливою пошаною на зводні мости, вузькі вікна та гостроверхі дзвінички, що враз з’явилися перед його очима.
— Сам, їй-богу, не знаю, — сказав Ла Моль, — чого серце у мене б’ється. Я з не дуже полохливих, але палац, не знаю чому, здається мені похмурим і — сказати б — страшним.
23