— О, — казав він, ідучи за пажем, — це не смертна, це богиня, і, як сказав Вергілій Марон:
— Що? — спитав юний паж.
— Я тут, — сказав Ла Моль — вибачте, я тут.
Паж ішов попереду Ла Моля, спустився поверхом нижче, відчинив одні двері, потім другі і зупинився на порозі.
— Тут місце, де ви повинні чекати, — сказав він.
Ла Моль увійшов до галереї, і двері зачинились.
У галереї не було нікого, крім якогось дворянина, що походжав по ній сюди й туди і теж, здавалось, чекав.
Вечір почав уже спадати широкими тінями з високостей склепіння, і хоч двоє людей у галереї були один від одного не далі як за двадцять кроків, але розгледіти обличчя один одного не могли. Ла Моль підійшов ближче.
— Господи прости! — пробурмотів він, коли опинився за кілька кроків від другого дворянина. — Та це ж я стрічаю пана графа де Коконна.
Почувши кроки, п’ємонтець і собі повернувся і теж з подивом глянув на чоловіка, що дивився на нього.
— Чорт візьми! — скрикнув він. — Це пан де Ла Моль, хай мене чорт ухопить! Ой! що я роблю! Лаюсь у королівському палаці! Та що там! Король, здається, лається ще краще від мене, та ще по церквах. Але ж оце ми й у Луврі?..
— Як бачите. Вас завів пан де Бем?
— Так. Цей пан Бем чудовий німець... А вам хто був за провідника?
— Пан де Муї... Я вам казав уже, що гугеноти непогано прийняті при дворі... А ви розмовляли вже з паном де Гізом?
— Ні, ще... А ви мали вже аудієнцію у короля Наварського?
— Ні; але вона незабаром відбудеться. Мене привели сюди і сказали дожидати.
— От побачите, йдеться про яку-небудь велику вечерю, і ми будемо сидіти на бенкеті один коло одного. Яка, справді, дивовижна пригода! Уже дві години, як доля дружить нас... Але що з вами? Ви ніби чим заклопотані...
— Я! — сказав квапливо Ла Моль, здригаючись, бо й справді був увесь час ніби засліплений привидом, що з’явився йому. — Ні, але місце, де ми тепер перебуваємо, викликає в голові моїй ряд міркувань.
— Філософських, правда? Це як і в мене. Коли ви увійшли, саме тоді мені приходили на пам’ять всі напучення мого вчителя. Пане граф, чи знаєте ви Плутарха?[25]
— Аякже! — сказав Ла Моль, усміхаючись. — Це один з моїх улюблених авторів.
— Ну, — провадив поважно Коконна, — ця велика людина, здається мені, має рацію, коли прирівнює дари природи до квітів блискучих, але ефемерних, а тим часом на чесноту дивиться, як на бальзамічну рослину, наділену невмирущим запахом і могутньою силою лікувати рани.
— То ви знаєте грецьку мову, пане де Коконна? — сказав Ла Моль, пильно дивлячись на свого розмовника.
— Ні, але вчитель мій знав її і дуже радив розмовляти про чесноту, коли я буду при дворі. Це справляє дуже добре враження, казав він. Отже, я добре озброєний в цьому відношенні, попереджаю вас. До речі, ви голодні?
— Ні.
— Проте, здається, ви таки задивлялись на печену пулярдку, змальовану на „À la Belle-Étoile“; а я просто таки вмираю з голоду.
— Ну, пане Коконна, це вам прекрасна нагода вжити своїх аргументів щодо чесноти і виявити пошану свою до Плутарха, бо цей великий письменник сказав в одному місці: „Препон есті тен мен псюхен одюне, тон де гастера семоаскейн“[26].
— От як! То ви знаєте по-грецькому? — скрикнув Коконна здивовано.
— Атож, — відповів Ла Моль, — мій учитель навчив мене.
— Чорт візьми, граф, ваша кар’єра певна, коли так. Ви складатимете вірші з королем Карлом IX і розмовлятимете по-грецькому з королевою Маргаритою.
— А крім того, — додав Ла Моль, — я ще матиму змогу розмовляти по-гасконському з королем Наварським.
В цю хвилину двері, що вели з галереї до покоїв короля, відчинились; почулися кроки, в пітьмі з’явилась якась тінь. Тінь перетворилася на постать. Постать ця була постаттю пана де Бема.
Він зазирнув обом молодим людям в саме обличчя, щоб упізнати свого, і зробив знак Коконна йти за ним.
Коконна рухом руки попрощався з Ла Молем.
Де Бем привів Коконна в кінець галереї, відчинив двері, і вони опинились на першій приступці сходів.
Там він зупинився і, глянувши довкола себе, вгору і вниз, сказав:
— Пане де Гогона, де щивете ви?
— В готелі „À la Belle-Étoile“, вулиця Арбр-Сек.
— Добре, добре! Два кроки відси. Вертайте скоро ваш готель і цю ніч...
Він подивився знову довкола себе.
— Ну, цю ніч? — сказав Коконна.
— Ну, цю ніч приходит тут з білий хрест на ваш капелюх. Пароль Гуїс. Тихо, ні слова!
— Але ж о котрій годині прийти?
— Коли потшуйт сополох.
25
26
„Добре привчати душу до страждання, а шлунок до голоду“
Тут і далі коментарі з зірочкою (*) — це оригінальні коментарі видання 1937 р. Усі інші коментарі додані редактором при створенні електронної версії даного видання.