— Як то, сополох? — спитав Коконна.
— Пфуй, сополох: пум! пум!
— А, сполох?
— Так, се я казат.
— Добре, прийду, — сказав Коконна.
I, уклонившись де Бему, пішов, питаючись тихенько сам себе:
— Якого чорта хоче він сказати і чого ради дзвонитимуть на сполох? Все одно, я держуся своєї думки: пан де Бем чудовий тедеско[27]. Може, почекати графа де Ла Моля? А, ні; він, мабуть, вечерятиме у короля Наварського.
І Коконна пішов на вулицю Арбр-Сек, куди його тягла, мов магніт, вивіска „À la Belle-Étoile“.
Тим часом двері до галереї, що з’єднували її з покоями короля Наварського, відчинились, і паж підійшов до пана де Ла Моля.
— Ви граф де Ла Моль? — сказав він.
— Так, я.
— Де живете ви?
— Вулиця Арбр-Сек, „À la Belle-Étoile“.
— Добре, це коло луврських воріт. Слухайте... Їх величність звеліли сказати вам, що не можуть прийняти вас зараз, але, може, цієї ночі пошлють по вас. В кожному разі, коли б завтра вранці ви не мали повідомлення, прийдіть у Лувр.
— А якщо сторожа не пустить?
— Ах, це правда... Пароль Наварра; промовте це слово, і всі двері відчиняться перед вами.
— Дякую.
— Почекайте, пане, я маю наказ провести вас до хвіртки, щоб ви не заблукалися в Луврі.
— До речі, а Коконна? — сказав собі де Ла Моль, опинившись за стінами палацу.
— О, його запросять повечеряти з графом де Гізом.
Але, коли дворянин наш увійшов до метра Ла Гюр’єра, перший, кого він побачив там, був Коконна, що сидів за столом перед величезною яєшнею з салом.
— О, о! — скрикнув Коконна, покотившись з реготу. — Ви, здається, так само не пообідали у короля Наварського, як я не повечеряв у пана де Гіза.
— Авжеж ні.
— І голод вас допікає?
— Гадаю, що так.
— Всупереч Плутархові?
— Пане граф, — сказав, сміючись, Ла Моль. — Плутарх сказав у іншому місці: „Хай той, хто має, поділиться з тим, хто не має“. Чи не зволили б ви, з пошани до Плутарха, поділити вашу яєшню зо мною, і за їдою ми будемо розмовляти про чесноту.
— О, ні, слово честі, — сказав Коконна, — це добре, коли ти в Луврі, коли боїшся, щоб тебе хтось не підслухав, та коли шлунок порожній. Сідайте — і давайте вечеряти.
— Ну, я бачу, що доля й справді зробила нас нерозлучними. Ви ночуватимете тут?
— Я й сам нічого не знаю.
— І я теж.
— В кожному разі, я добре знаю, де перебуду ніч.
— Де саме?
— Там, де й ви, — це неминуче.
І обидва почали сміятись, беручись до яєшні метра Ла Гюр’єра.
VI. Сплачений борг
Тепер, якщо читачеві цікаво довідатись, чому пана де Ла Моля не прийняв король Наварський, чому де Коконна не бачив пана де Гіза, і, нарешті, чому обидва вони, замість вечеряти в Луврі фазанами, куріпками та козулями, вдовольнилися в готелі „À la Belle-Étoile“ яєшнею з салом, нехай вернеться з нами до старого королівського палацу і піде слідом за Маргаритою Наварською, яку де Ла Моль упустив з очей при вході до великої галереї.
У той час, як Маргарита йшла вниз сходами, герцог де Гіз, з яким вона не бачилася з ночі свого одруження, був у кабінеті короля. Сходи, якими спускалась Маргарита, кінчались виходом. Кабінет, де був пан де Гіз, мав двері. І ці двері і вихід вели в коридор, а коридор — до покоїв королеви-матері Катерини де Медічі.
Катерина де Медічі була сама і сиділа коло стола, спершись ліктем на розгорнутий часословець, а голову поклавши на руку, ще й досі надзвичайно гарну, завдяки косметичним засобам флорентійця Рене, який виконував при королеві-матері подвійний обов’язок — парфумера і отруйника.
Удова Генріха II була в траурі, якого вона не скидала від смерті свого чоловіка. Тепер вона мала років п’ятдесят два-три і зберегла, завдяки свіжій повноті своїй, риси першої молодості. І покої і вбрання її мали Характер, відповідний до її вдовиного стану. Усе тут було темне: тканини, стіни, меблі. Тільки над балдахіном, що покривав королівське крісло, де в цю хвилину спала улюбленця королеви-матері — маленька левретка, подарованій зятем її Генріхом Наварським і названа міфологічним ім’ям Феби[28], — видно було живе зображення райдуги, а навколо неї девіз короля Франциска I грецькою мовою: „Фос ферей е де кай айтзен“, що означало: вона приносить світло і ясність.
Раптом, у хвилину, коли королева-мати, здавалось, заглиблена була в якусь думку, що викликала на її підведених карміном устах мляву і повну нерішучості усмішку, чоловік відчинив двері, підняв килим і, висунувши зза нього своє бліде обличчя, сказав:
— Справа погана.
Катерина підвела голову і пізнала герцога де Гіза.
28