— Як, погана? — відповіла вона. — Що хочете сказати ви, Генріх?
— Я хочу сказати, що король більше, ніж будь-коли, закоханий у своїх клятих гугенотів і що коли ми чекатимемо його дозволу на велику справу, ми прочекаємо ще довго, а може й довіку.
— Що трапилось? — спитала Катерина, зберігаючи звичайний спокій на своєму обличчі, якому вона так добре вміла, коли треба, надавати найпротилежніших виразів.
— А те, що тільки що, уже в двадцятий раз, я заговорив з його величністю, щоб довідатись, чи довго ще терпіти нам ті вихватки, які дозволяють собі з приводу поранення їх адмірала його одновірці.
— І що ж відповів вам мій син?
— Він відповів: „Пане герцог, народ має підозру на вас, що це з вашої вини зроблено замах на другого батька мого, адмірала; обороняйтесь, як хочете. Якщо мене образять, я обороню себе сам...“ — при цих словах він повернувся до мене спиною і пішов годувати своїх собак.
— І ви не зробили спроби затримати його?
— Зробив. Але він відповів мені тоном, який ви добре знаєте, глянувши на мене властивим тільки йому поглядом: „Пане герцог, мої собаки голодні, і заради людей я не примушу їх дожидатись...“ П£>це я й прийшов сповістити вас.
— І ви добре зробили, — сказала королева-мати.
— Але що ж робити?
— Спробувати останній спосіб.
— Хто ж його спробує?
— Я. Король сам?
— Ні. У нього де Таванн.
— Почекайте мене тут. Або краще йдіть за мною здалека.
Катерина підвелась і пішла до кімнати, де лежали на турецьких килимах та бархатних подушках улюблені хорти короля. На вроблених у стіну сідлах сиділо два чи три соколи і маленька соя, з якою Карл IX бавився, полюючи на пташок у садах Лувра та Тюїльрі, який тоді почали будувати.
Дорогою королева-мати зробила обличчя блідим і повним смутку і по щоці пустила останню чи, краще сказати, першу сльозу. Вона тихенько підійшла до Карла IX, що роздавав своїм собакам шматки паштету, нарізаного рівними порціями.
— Сину! — сказала Катерина з таким майстерно удаваним тремтінням у голосі, що король теж здригнувся.
— Що вам, пані? — сказав король, повертаючись швидко до неї.
— Я хочу, сину, — сказала Катерина, — прохати вас дозволити мені поїхати в якийсь ваш замок: мені однаково який, аби він був далеко від Парижа.
— Чого це, пані? — спитав Карл IX, пильно дивлячись на матір скляним своїм поглядом, який в певних випадках ставав проникливим.
— Бо щодня я зазнаю нових образ від гугенотів, ще сьогодні протестанти загрожували вам у вашому Луврі, і я не хочу більше бачити таких вихваток.
— Але, мамо, — сказав Карл IX переконливим тоном, — хотіли ж убити їхнього адмірала. Підлий вбивця вбив уже у цих бідолах відважного де Муї. Згинь життя моє, мамо, треба ж, щоб було правосуддя в моєму королівстві.
— О, не турбуйтесь, сину, — сказала Катерина, — правосуддя їм не забракне, бо коли ви їм відмовите, вони знайдуть його собі самі, помстившись сьогодні на де Гізі, завтра на мені, потім на вас.
— О, пані! — сказав Карл IX, вперше допустивши вираз сумніву в тоні голосу. — Ви думаєте?
— Е, сину, — відповіла Катерина, цілком даючи волю поривові своїх думок, — хіба ж не знаєте ви, що справа йде вже не про смерть Франсуа де Гіза або адмірала, не про протестантську або католицьку віру, а прямо про заміну сина Генріха II сином Антуана де Бурбона.
— Ну, ну, мамо, от ви знову вдаєтеся в звичайні ваші перебільшення! — сказав король.
— Яка ж ваша думка, сину?
— Чекати, мамо, чекати і Уся людська мудрість у цьому слові. Найбільшим, найдужчим і найспритнішим завжди буває той, хто вміє чекати.
— То й чекайте, а я не чекатиму.
І по цих словах Катерина уклонилась і хотіла піти до своїх покоїв.
Карл IX зупинив її.
— Ну, що ж треба робити, мамо? — сказав він. — Я перш за все справедливий і хотів би, щоб усі були задоволені з мене.
Катерина наблизилась.
— Ідіть сюди, пане граф, — сказала вона де Таванну, що лащив королівську сойку, — і скажіть королю, що, на вашу думку, треба робити.
— Ваша величність дозволяють мені? — спитав граф.
— Кажи, Таванн, кажи!
— Що роблять ваша величність на полюванні, коли дикий кабан кидається на вас?
— Чорт візьми, пане, я чекаю, не сходячи з місця, — сказав Карл IX, — і встромляю в горло йому рогатину.
— Тільки для того, щоб не дати йому поранити на:, — додала Катерина.
— І щоб забавитись, — сказав король з усмішкою, що виявляла відважність, яка може перейти в лють, — але мені не забавка була б, коли б я вбивав своїх підданих, бо гугеноти такі самі мої піддані, як і католики.