Потім, пройшовши перед майже розгубленою жінкою, він підійшов до флорентійця і поклав йому на плече Руку.
— Ну, метр Рене, — сказав він, — як ваші комерційні справи?
— Досить добре, монсеньйор, досить добре, — відповів отруйник з своєю підступною усмішкою.
— Гадаю, що так, — сказав Генріх, — коли людина, як оце ви, займає місце постачальника для всіх коронованих голів у Франції і за кордоном.
— Окрім короля баварського, — відповів флорентієць нахабно.
— Маєте рацію, метр Рене, чорт візьми! — сказав Генріх. — А тим часом бідолашна мати моя, що теж купувала у вас, рекомендувала мені вас, метр Рене, коли вмирала. Прийдіть до мене завтра або позавтра і принесіть найкращих ваших парфумів.
— Не пошкодило б, — сказала, усміхаючись, Катерина, — бо кажуть...
— Що від мене тхне потом, — перехопив Генріх, сміючись. — Хто казав вам це, мамо? Чи не Марго?
— Ні, сину, — сказала Катерина, — пані де Сов.
В цю хвилину герцогиня Лотарінгська, не зважаючи на всі свої зусилля, не втрималась і заридала.
Генріх навіть не повернувся.
— Сестро, — скрикнула Маргарита, кидаючись до Клод, — що з вами?
— Нічого, — сказала Катерина, стаючи між двома молодими жінками, — нічого: у неї нервова лихорадка, яку Мазілль радив лікувати ароматами.
І вона знову здавила руку своїй старшій дочці, ще дужче, ніж уперше; потім, звертаючись до меншої, сказала:
— Ну, Марго, чи ви не чули, що я вже казала вам іти до себе? Якщо цього не досить, я наказую.
— Вибачте, пані, — сказала, тремтячи, бліда Маргарита, — бажаю доброї ночі вашій величності.
— І я маю надію, що ваше побажання буде почуте. Надобраніч, надобраніч.
Маргарита пішла, похитуючись і даремне намагаючись зустрітись поглядом із своїм мужем, що навіть не повернувся до неї.
З хвилину панувала мовчанка, під час якої Катерина стояла, не зводячи очей з герцогині Лотарінгської, а та теж дивилася на матір, згорнувши руки і не кажучи ні слова.
Генріх стояв спиною до них, але бачив усе в дзеркало, удаючи, ніби підмащує перед ним вуса помадою, що дав йому щойно Реве.
— А ви, Генріх, — сказала Катерина, — чи підете нарешті?
— Ах, так, правда! — скрикнув король Наварський. — Ах, їй-богу! я забув, що герцог д’Алансон і принц де Конде дожидають мене; це, певне, ці чудові парфуми сп’янили мене і примусили втратити пам’ять. До побачення, пані.
— До побачення! Завтра ви принесете мені вісті про адмірала, правда?
— Неодмінно. Ну, Феба, що з тобою?
— Феба! — нетерпляче сказала королева-мати.
— Покличте її, пані, — сказав беарнець, — вона не хоче мене випустити.
Королева-мати підвелася, взяла собачку за нашийник і держала її, поки Генріх пішов з опочивальні з таким спокійним і веселим обличчям, ніби не почував у глибині душі, що збувся смертельної небезпеки.
Собачка, яку Катерина де Медічі пустила, кинулася за ним, але двері зачинились, і вона могла тільки засунути довгенького свого носика під завісу та завити жалібним голосом.
— Тепер, Шарлотта, — звернулася Катерина до пані де Сов, — поклич пана де Гіза та Таванна, — вони в моїй молільні, — вернися з ними сюди і побудеш коло герцогині Лотарінгської, бо з нею істерика.
VII. Ніч 24 серпня 1572 року
Коли Ла Моль і Коконна скінчили свою досить скупу вечерю, бо пулярдки в готелі „À la Belle-Étoile“ пеклися тільки на вивісці, Коконна перекрутив стільця на одній ніжці, випростав свої ноги, поклав лікті на стіл і, допиваючи останню склянку вина, спитав:
— Що, ви зараз підете спати, пане де Ла Моль?
— Так! З великою охотою, пане, бо вночі мене можуть збудити.
— І мене теж, — сказав Коконна, — але, на мою думку, нам краще було б, замість того, щоб лягати та примушувати посланців дожидатись, замовити карти і сісти грати. Тоді нас застали б напоготові.
— Охоче прийняв би пропозицію, пане, але в мене надто мало грошей, щоб грати; я маю з собою ледве сотню золотих екю, — це весь мій скарб. З ним я мушу здобути собі фортуну.
— Сотня золотих екю! — скрикнув Коконна. — І ви ще нарікаєте на долю! Чорт візьми! У мене їх тільки шість.
— Ну, — зауважив Ла Моль, — я бачив, як ви витягали з кишені гаманець, і він здався мені не тільки кругленьким, а й ніби, сказати б, набитим.
— А, то, — сказав Коконна, — то гроші на віддачу давнього боргу старому другові мого батька, що теж, маю підозру, трохи гугенот, як і ви. Так, тут сотня ноблів[29], — сказав Коконна, поляскуючи, себе по кишені, — але ці сто ноблів належать метру Меркандону, а все, що я маю, обмежується, як я сказав вам, шістьома екю.
29