— То як же грати?
— От через те саме я й хотів грати. До речі, мені прийшла в голову одна думка.
— Яка?
— Обидва ми прибули в Париж з однаковою метою?
— Так.
— У кожного з нас є сильний покровитель?
— Так.
— Ви покладаєте надію на вашого, як я на свого?
— Так.
— Ну, то мені прийшла думка грати попереду на наші гроші, а потім на першу ласку, яку ми здобудемо чи при дворі, чи в коханки...
— Справді, дотепна штука! — сказав Ла Моль, сміючись. — Але я не такий завзятий грач, щоб усе своє життя ставити в залежність від того, як упаде карта чи кость, бо від першої ласки, що трапиться вам чи мені, залежатиме, певне, усе наше життя.
— Ну, то облишмо першу ласку при дворі і граймо на першу ласку в коханки.
— Я бачу тут одну перешкоду, — сказав Ла Моль.
— Яку?
— Я не маю коханки.
— І я теж, але я сподіваюсь незабаром її мати. Хвалити бога, я не такий удався, щоб мені не щастило з жінками.
— Та вам їх і не бракуватиме, пане Коконна; але я не маю такої певності в моїй любовній зорі, і тому гадаю, що обікрав би вас, коли б поставив свою ставку проти вашої. Отже, давайте грати, поки вистачить ваших шести екю, якщо ж ви їх, на нещастя, програєте і схочете не припиняти гри, — ну, що ж, — ви дворянин і ваше слово варте золота.
— Чудесно! — скрикнув Коконна. — Прекрасно сказано; ви маєте рацію, пане, — слово дворянина варте золота. Особливо ж, коли той дворянин сподівається на ласку при дворі. Отже, повірте, що я не дуже ризикував би, коли б грав з вами і на першу ласку, яку маю здобути при дворі.
— О, напевне ви можете її програти, але я не міг би виграти, бо я прибічник короля Наварського і не можу брати ласки від герцога де Гіза.
— Ах ти ж нечестивець! — пробурчав хазяїн, начищаючи свій старий шолом. — Я тебе відразу рознюхав!
Він перестав начищати і перехрестився.
— Ах, так, — сказав Коконна, тасуючи карти, принесені слугою, — виходить, ви з них...
— З кого?
— З гугенотів.
— Я?
— Так, ви.
— Ну, припустімо, що з них! — сказав Ла Моль усміхаючись. — Ви маєте щось проти нас?
— О, хвалити бога, нічого; мені однаковісінько. Я всією душею ненавиджу гугенотство, але до гугенотів відрази не маю, — така вже мода.
— Так, — сказав Ла Моль, сміючись, — доказ тому — постріл в пана адмірала! Давайте грати теж на постріли?
— Як хочете, — сказав Коконна, — мені аби грати, а на що — однаково.
— Ну, давайте грати, — сказав Ла Моль, беручи свої карти і розбираючи їх у руці.
— Так, грайте, і грайте, не боячись, бо якщо я й програю сто екю, то завтра ранком матиму чим їх віддати.
— Щастя прийде до вас уві сні?
— Ні, я сам піду по нього.
— Скажіть, куди? І я піду з вами!
— У Лувр.
— Ви підете знов туди цієї ночі?
— Так, цієї ночі я маю окрему аудієнцію у великого герцога де Гіза.
Тільки Коконна сказав, що піде за щастям до Лувра, Ла Гюр’єр перестав чистити шолом, став за стільцем у Ла Моля так, щоб його міг бачити тільки Коконна, і почав подавати знаки, яких п’ємонтець, захоплений грою та розмовою, не поміч в.
— Дивна річ! — сказав Ла Моль. — І ви маєте підставу сказати, що ми обидва народились під однією зорею, я теж маю цієї ночі побачення в Луврі, тільки не з герцогом де Гізом, а з королем Наварським.
— Ви знаєте пароль?
— Так.
— А знак?
— Ні.
— Ну, а я його знаю. Мій пароль...
При цих словах Ла Гюр’єр зробив такий промовистий рух, що Коконна саме в ту мить, коли він підвів голову, щоб виказати таємницю, замовк і закам’янів від цього руху більше, ніж від того, що в ту саму хвилину він програв три екю. Помітивши здивування на обличчі свого партнера, Ла Моль повернувся, але побачив ззаду себе тільки хазяїна, що стояв згорнувши руки і в шоломі, який він начищав хвилину тому.
— Що з вами? — спитав Ла Моль у Коконна.
Коконна мовчки дивився то на хазяїна, то на свого товариша, нічого не зрозумівши з знаків, які робив йому Ла Гюр’єр.
Ла Гюр’єр побачив, що мусить помогти йому, і хапливо сказав:
— Річ у тім, що я теж дуже люблю гру і підійшов подивитись, з якої карти хочете ви піти, а пан побачив мене вбраного як на війну і здивувався, що якийсь міщанин — у шоломі.
— І правда, гарна фігура! — скрикнув Ла Моль, покотившись з реготу.
— Ех, пане! — відповів Ла Гюр’єр, чудово удаючи добродушність і здвигуючи плечима з почуттям своєї нижчості. — Ми не рицарі і постаті у нас незграбні. То таким бравим дворянам, як ви, личить сяяти золотими шоломами та тонкими рапірами, а нам аби якось відбути варту...