— Гей, хто там! — крикнув Коконна. — Чоловік без камзола і пояса.
— Це з тих, що тікають, — сказав Морвель.
— А ну, ви, з аркебузами! — крикнув Коконна.
— Ну, ні, — сказав Морвель, — я бережу порох на кращу дичину.
— Гей, Ла Гюр’єр!
— Чекайте, чекайте, — сказав хазяїн готелю, націляючись.
— Ну, так, — скрикнув Коконна, — поки ми чекатимемо, він утече.
Він кинувся за бідолахою і швидко наздогнав його, бо той був уже поранений. Але в хвилину, коли Коконна, не хотячи бити ззаду, кричав: „Повернись, та повернись бо!“ — пролунав постріл з аркебузи, повз вухо Коконна свиснула куля, і втікач покотився, мов заєць, якого наздогнала на швидкому бігу ще швидша мисливська куля.
Коконна почув позад себе переможний крик; п’ємонтець озирнувся і побачив Ла Гюр’єра, що набивав свою аркебузу.
— Ага, — крикнув він, — на цей раз я таки зробив почин!
— Так, але трохи не влучили в мене.
— Стережіться, мій дворянине, стережіться, — крикнув Ла Гюр’єр.
Коконна скочив назад. Поранений підвівся на коліно і, увесь захоплений жагою помсти, хотів увіткнути в Коконна кинджал в ту мить, коли хазяїн перестеріг п’ємонтця покриком.
— Ах, ти ж гад! — скрикнув Коконна.
І, кинувшись на пораненого, тричі увіткнув йому в груди шпагу по саму ручку.
— А тепер, — крикнув Коконна, покинувши гугенота конати в конвульсіях, — до адмірала! До адмірала!
— Ага, мій дворянине, — сказав Морвель, — і вас, здається, за живе забрало.
— А так, — сказав Коконна. — Не знаю, чи то запах пороху п’янить мене, чи кров збуджує, але, чорт візьми, мені хочеться вбивати. Це ніби полювання на людей. Я полював досі тільки на ведмедів та вовків, але, присягаюсь честю, полювання на людей здається мені ще втішнішим.
І вони побігли далі.
VIII. Різня
Особняк, в якому жив адмірал, стояв, як ми вже казали, на вулиці Бетізі. Це був великий будинок, що підносився вгору в глибині двора, а дві бічні його прибудови виходили на вулицю. Для входу в двір у мурі зроблено було великі ворота і дві невеликі хвіртки.
Коли троє прибічників де Гіза прибігли до вулиці Бетізі, — продовження вулиці Фоссе — Сен-Жермен — л’Оксерруа, — вони побачили, що особняк оточили швейцарці, солдати та озброєні городяни; усі мали в правій руці шпаги, списи або аркебузи, а декотрі в лівій руці держали факели, що освітлювали цю картину похмурим і тремтячим світлом, що відповідно до руху факелів то розливалося по бруку, то здіймалося вподовж стін, то пробігало по цьому живому морю, де зброя вилискувала як блискавка. Навколо особняка і на вулицях Тіршапп, Етьєнн та Бертен-Пуаре відбувалися страшні події. Чути було протяжні крики, лунала стрілянина, і часом якийсь бідолаха, напіводягнутий, блідий, облитий кров’ю, плигаючи, як переслідуваний олень, пробігав через осяяне зловісним світлом коло, де метушилося ніби стовпище демонів.
За хвилину Коконна, Морвель і Ла Гюр’єр, яких здалека пізнали по білих хрестах і вітали криками приязні, опинилися в самій гущі стовпища, де люди задихалися, давлячи один одного, як отара. Пройти далі вони, напевне, не мали б змоги, але дехто впізнав Морвеля, і йому дали дорогу. Коконна і Ла Гюр’єр протиснулися за ним, і таким способом усі троє проштовхалися в двір.
Усі три входи в двір були виламані, а серед двору стояв чоловік, навколо якого вбивці шанобливо залишили порожнє місце; він стояв, спершись на вийняту з піхви шпагу, не відриваючи очей від балкону, що був футів за п’ятнадцять від землі, виступаючи над головним вікном особняка. Чоловік тупав з нетерплячки ногою і часом звертався з запитаннями до тих, хто стояв ближче до нього.
— Нічого й досі, — бурмотів він. — Ані кого... Його попередили, він утече. Як ви думаєте, Дю Гаст?
— Річ неможлива, монсеньйор.
— Чому? Хіба ж не ви казали, що за хвилину перед нами прибіг, немов би ховаючись від погоні, якийсь чоловік без капелюха, з голою шпагою в руці, почав стукати в ворота і його впустили?
— Так, монсеньйор; але майже зараз за ним з’явився пан де Бем, ворота виламали, будинок оточили. Чоловік увійшов, але, напевне, не міг вийти.
— Коли я не помиляюсь, я бачу там пана де Гіза? — сказав Коконна Ла Гюр’єру.
— Його самого, мій дворянине. Так, це великий Генріх де Гіз власною особою, він чекає, напевне, коли з’явиться адмірал, щоб зробити з ним те саме, що адмірал зробив з його батьком. У кожного своя черга, мій дворянине, і сьогодні, хвалити бога, наша.
— Гей! Бем! гей! — гукнув владним голосом герцог. — Невже ще не скінчено?
І почав кресати іскри з бруку, б’ючи кінцем своєї шпаги, нетерплячої, як і він сам.