В цю хвилину в особняку почулися крики, потім постріли, тупотіння ніг, брязкіт зброї, і знов усе затихло.
Герцог зробив рух, щоб кинутись у будинок.
— Монсеньйор, монсеньйор, — сказав Дю Гаст, підходячи і затримуючи його, — ваша гідність велить вам лишатись тут і чекати.
— Ти маєш рацію, Дю Гаст; дякую, я ждатиму! Але, по правді кажучи, я вмираю від нетерплячки та неспокою. Ах, якщо він утече від мене!
В цю хвилину кроки наблизились... Вікна в першому поверсі засвітилися немов би відблиском пожежі.
Вікно, на яке герцог увесь час поглядав, відчинилося чи, скоріше, розлетілося на скалки, і на балконі з’явився якийсь чоловік з блідим обличчям і з білою закривавленою шиєю.
— Бем! — крикнув герцог. — Нарешті ти! Ну? ну?
— Ось! ось! — відповів байдуже німець і, нахилившись, майже зараз підвівся, ніби підіймаючи якусь велику вагу.
— А інші, — нетерпляче спитав герцог, — інші де?
— Інші кінчають інших.
— А ти, ти? Що ти зробив?
— Ви зараз побачите. Оступіться трохи.
Герцог ступив крок назад.
В цю хвилину стало видно, що саме тягнув за собою Бем з таким напруженням.
Це був труп старого чоловіка.
Він підняв труп над балконом, погойдав його з хвилину в повітрі і кинув під ноги своєму панові.
Глухий стук від падіння, хвиля крові, що линула з тіла і широко залила весь брук, вразили жахом навіть самого герцога; але почуття це було недовге, цікавість примусила кожного ступити кілька кроків уперед, світло факела затремтіло на жертві.
Тоді побачили сиву бороду, поважне обличчя і закляклі в смерті руки.
— Адмірал! — скрикнуло разом двадцять голосів, і зразу замовкли.
— Так, адмірал. Справді він, — сказав герцог, підходячи до трупа і з мовчазною радістю вдивляючись в його.
— Адмірал! Адмірал! — півголосом прогомоніли всі свідки цієї страшної сцени, тиснучись один до одного і боязко наближаючись до переможеного великого чоловіка.
— Ага, ось і ти, Гаспар! — сказав герцог де Гіз тріумфуючи. — Ти звелів убити мого батька, я помстився за нього.
І зважився поставити ногу на груди протестантського героя.
Але враз очі вмираючого розплющились, закривавлена покалічена рука стиснулась востаннє, і адмірал, лишаючись нерухомим, сказав кощунникові замогильним голосом:
— Генріх де Гіз, колись і ти почуєш на грудях твоїх ногу вбивці. Я не вбивав твого батька. Будь проклятий!
Збліднувши і мимоволі здригнувшись, герцог відчув, як холодний трепіт перебіг по всьому його тілу, і провів рукою по лобі, ніби відганяючи жахливий привид; потім, коли він опустив руку і насмілився глянути на адмірала, очі в адмірала були вже заплющені, рука лежала нерухомо, і темна кров, що вирвалася слідом за страшними словами з його губ, залила білу бороду.
Герцог знову підняв свою шпагу рухом безнадійного відчаю.
— Ну, монсір, — сказав йому Бем, — ви задоволені?
— Так, — відповів Генріх, — ти помстився...
— За герцога Франсуа?
— За віру, — перехопив Генріх глухим голосом. — А тепер, — звернувся він до швейцарців, солдатів і городян, що затопили двір і вулицю, — за діло, друзі, за діло!
— Здрастуйте, пане де Бем, — сказав тоді Коконна, наближаючись з певною повагою до німця, що все ще стояв на балконі, витираючи шпагу.
— Це ви його впорали? — крикнув Ла Гюр’єр у захваті. — Як це вам пощастило, шановний пане?
— О, дуже просто, дуже просто: він почув гомін, відчинив двері, а я устромив рапіру йому в тіло. Та це не все: гадаю, тут Теліньї, я чую крик.
В цю хвилину, справді, почувся ніби жіночий голос, що роздирався криком розпачу; червонасті відблиски освітили одну з бічних прибудов, що являла собою немов галерею.
Вибігло двоє людей, що тікали від цілої зграї вбивць. Одного вбив постріл з аркебузи, другий натрапив дорогою на відчинене вікно і, не зважаючи на височінь, не звертаючи уваги на ворогів, що чекали його внизу, безстрашно плигнув у двір.
— Бий, бий! — кричали вбивці, бачачи, що жертва от-от утече від них.
Чоловік скочив на ноги, підхопив шпагу, що випала з рук, коли він упав, кинувся, нахиливши голову, в юрбу вбивць, збив трьох-чотирьох з ніг, штрикнув одного шпагою і, серед пістолетних пострілів, серед прокльонів оскаженілих солдатів, що не могли схопити його, блискавкою промчав повз Коконна, який дожидав його в воротях з кинджалом у руці.
— Маєш! — крикнув п’ємонтець, штрикнувши його в руку міцним і гострим лезом.
— Падлюка! — відповів утікач, ударивши Коконна по обличчю шпагою плазом, бо колоти вістрям не мав місця.