— О, тисяча чортів! — скрикнув Коконна. — Це пан де Ла Моль!
— Пан де Ла Моль! — гукнули і собі Ла Гюр’єр та Морвель.
— Це той, що попередив адмірала! — крикнуло кілька солдатів.
— Бий, бий!.. — загорлали з усіх боків.
Коконна, Ла Гюр’єр і з десяток солдатів кинулись навздогін за де Ла Молем, а він, увесь в крові, доведений до найвищого збудження, в якому виявляється останній запас людської сили, мчав вулицями, керуючись тільки інстинктом. Тупотіння та ворожі крики, що їх він чув позаду, підганяли його, мов шпорами, і наче надавали йому крил. Часом повз вухо пролітала з свистом куля і додавала нової швидкості його бігові, що починав уже уповільнюватись. З грудей його виривалось уже не дихання, а якийсь глухий хрип, якесь сипле завивання. Піт і кров капали з його волосся і котилися, змішавшись, по обличчю.
Незабаром камзол зробився надто тісним, щоб серце могло битися вільно, і він скинув його. Незабаром шпага стала надто важка для його руки, і він одкинув її геть. Часом йому здавалось, що тупотіння ззаду ніби віддаляється і що він от-от зовсім утече від своїх катів; але на поклики їх інші вбивці, що були на його дорозі, кидали свою криваву роботу і бігли за ним. Раптом він побачив ліворуч від себе річку, що мовчазно котила свої хвилі; йому здалося, що він відчув би, як загнаний олень, невимовну втіху, коли б кинувся в неї, і тільки сила, вища за розум, могла стримати його. Праворуч височів Лувр, похмурий, нерухомий, але повний глухого і чудного гомону. Зводним мостом до нього входили й виходили люди в касках та кірасах, і місячне сяйво холодними відблисками відбивалося на зброї. Ла Моль згадав про короля Наварського, як перед тим згадав про Коліньї: то були єдині його оборонці. Він зібрав усі свої сили, глянув на небо, даючи в душі обітницю зректися протестантства, якщо врятується від загибелі, зробив поворот, примусивши цим зграю своїх переслідувачів програти кроків тридцять, кинувся праворуч до Лувра, втиснувся на міст поміж солдатами, дістав ще удар кинджалом вподовж ребер і, не зважаючи на крики „бий! бий!“, що лунали позад нього і навколо нього, не зважаючи на всі намагання сторожі не впустити його, стрілою влетів у двір, промчав до входу в палац, пробіг сходи, перебіг два поверхи, впізнав двері і прихилився до них, стукаючи рукам й ногами.
— Хто там? — промовив жіночий голос.
— Ох, боже мій! боже мій! — бурмотів Ла Моль. — Вони йдуть... я чую їх... вони тут! Я бачу їх... Це я!.. я!..
— Хто ви? — перепитав голос.
Ла Моль згадав пароль.
— Наварра! Наварра! — крикнув він.
Двері зараз відчинились. Ла Моль, не бачачи, не дякуючи Жільйоні, вскочив у передпокій, пробіг коридор, два чи три апартаменти і вбіг, нарешті, до кімнати, освітленої лампою, що звисала з стелі.
На ліжку з різьбленого дуба, що стояло під бархатними, вишиваними золотими ліліями завісами, підхопилась, спершись на лікоть, напівгола жінка і дивилась на нього повними жаху очима.
Ла Моль кинувся до неї.
— Пані! — крикнув він. — Убивають, ріжуть моїх братів; хочуть убити й мене, хочуть зарізати й мене також. Ах! Ви королева... рятуйте мене.
І він припав їй до ніг, лишаючи на килимі широкий кривавий слід.
Побачивши блідого, знесиленого чоловіка, що стояв перед нею на колінах, королева Наварська скочила з переляку, закриваючи обличчя руками і кличучи на поміч.
— Пані, — сказав Ла Моль, силкуючись підвестися, — бога ради, не кличте, бо коли вони почують вас, я загинув! Убивці женуться за мною, вони бігли за мною по сходах. Я чую їх... Вони тут! Вони тут!..
— На поміч! — знову крикнула, втрачаючи розум, королева Наварська. — На поміч!
— Ах, ви самі вбиваєте мене! — сказав Ла Моль з відчаєм. — Умерти від такого прекрасного голосу, умерти від такої прекрасної руки! Ах, я думав, що цього бути не може!
В ту хвилину двері відчинились, і до кімнати вскочила зграя задиханих, розлютованих людей з обличчями, вкритими кров’ю та порохом, з аркебузами, алебардами та шпагами напоготові.
На чолі їх був Коконна з розкуйовдженим рудим волоссям на голові, витріщеними блідо-голубими очима, з щокою, розбитою ударом шпаги де Ла Моля, що зоставила на ній криваву борозну: споганений п’ємонтець мав жахливий вигляд.
— Чорт візьми! — крикнув він. — Ось він, ось він! Ага! Тепер ми його не випустимо!
Ла Моль шукав навколо себе якоїсь зброї і не знаходив нічого. Він кинув погляд на королеву і побачив на її обличчі вираз глибокого жалю. Тоді він зрозумів, що тільки вона може врятувати його, кинувся до неї і обхопив її руками.
Коконна ступив три кроки вперед, вістрям своєї довгої рапіри ударив ще раз свого ворога в плече, і кілька крапель теплої червоної крові, мов росою, скропили біле напахчене простирало Маргарити.