Тим часом де Гіз розмовляв, як ми сказали, з Теліньї; проте він не приділяв бесіді стільки уваги, щоб не повернутись часом та не скинути оком на гурток дам, в центрі якого сяяла королева Наварська. Якщо погляд принцеси зустрічався тоді з поглядом молодого герцога, якась хмара, здавалось, затьмарювала чарівне її чоло, навколо якого зорі алмазів сяяли тремтячим ореолом, а нетерплячість та хвилювання виявляли, що її бентежить якась непевна думка.
Принцеса Клод, старша сестра Маргарити, що вже кілька років була одружена з герцогом Лотарінгським, помітила той неспокій і пішла була до неї, щоб спитати про його причину, але натовп почав розступатися перед королевою-матір’ю, що наближалася, спираючись на руку молодого принца де Конде, і принцесу відтерто було далеко від її сестри. Потім почався загальний рух, і де Гіз скористався з нього, щоб наблизитись до пані де Невер, дружини свого брата, а тим самим і до Маргарити.
Герцогиня Лотарінгська, що не спускала очей з молодої королеви, побачила тоді, як замість хмари, що її помітила вона на чолі в неї, щоки її спалахнули гарячим вогнем. Тим часом герцог підходив усе ближче, і коли він був за два кроки від Маргарити, вона, що, здавалось, більше відчувала його, ніж бачила, повернулась до нього, намагаючись всіма силами надати обличчю своєму спокійного та байдужого виразу; тоді герцог шанобливо привітав її і, низько схиляючись, пробурмотів упівголос:
— Іpse attuli.
Що мало означати:
— Я приніс те, або — я сам приніс.
Маргарита відповіла молодому герцогові поклоном і, випростовуючись, кинула відповідь:
— Noctu pro more.
Що означало:
— Вночі, як звичайно.
Тихеньких слів цих, що прозвучали в накрохмаленому комірі принцеси, як у рупорі, не почув ніхто, крім того, кому їх було сказано; та хоч розмова ця була коротка, вона передала, мабуть, усе, що двоє молодих людей мали сказати одно одному, бо, обмінявши два слова на три, вони розійшлися, Маргарита з чолом ще задуманішим, герцог з чолом ще осяйнішим, ніж тоді, коли наблизились одно до одного. Маленька ця сцена відбулася так, що людина, найбільше зацікавлена, щоб помітити її, не звернула, здавалось, на неї найменшої уваги, бо король Наварський не спускав очей з однієї лише особи, що зібрала навколо себе гурток майже такий само численний, як і Маргарита де Валуа; особа та була прекрасна пані де-Сов.
Шарлотта де Бон-Самблансе, онука безталанного Самблансе[7] і дружина Сімона де Фіза, барона де Сов, була однією з дам з оточення Катерини де Медічі і з найстрашніших помічниць цієї королеви, що підливала ворогам своїм любовного напою, коли не насмілювалася підлити флорентійської отрути; маленька, білява, то іскристо жвава, то меланхолічно млосна, завжди готова до кохання й до інтриги — двох справ, що протягом п’ятидесяти літ були головним заняттям при дворі трьох королів, які послідовно заступали один одного; жінка в повному розумінні слова, повна чарівності в усьому, від синіх очей, то млосних, то осяйно пломенистих, і до маленьких примхливих ніжок, захованих у бархатні черевички, пані де Сов уже кілька місяців так неподільно заволоділа королем Наварським, який робив тоді перші кроки на любовній арені, як і на арені політичній, що сама Маргарита Наварська, з своєю пишною та величною красою, не викликала захоплення в серці свого чоловіка; і — дивна річ! — навіть Катерина де Медічі, ця душа, повна мороку і таємниці, увесь час добиваючись шлюбу дочки своєї з королем Наварським, не переставала, на загальний подив, майже відверто сприяти любощам його з пані де Сов. Проте, не зважаючи на це могутнє сприяння і всупереч легкості звичаїв того часу, прекрасна Шарлотта і досі ставила опір; і від цього незрозумілого, неймовірного, нечуваного опору більш, ніж від краси та розуму її, родилася в серці беарнця пристрасть, яка, не маючи спроможності знайти собі задоволення, скупчилася сама в собі і поглинула в душі молодого короля несміливість, гордість і навіть ту байдужість, напівфілософську, напівліниву, що була основою його характеру.
Пані де Сов лише кілька хвилин як увійшла до зали; чи то з досади, чи то з образи, вона вирішила не бути на тріумфі своєї суперниці і, пославшись на нездоров’я, відпровадила до Лувра свого чоловіка, що вже п’ять років був державним секретарем, самого. Але Катерина де Медічі, помітивши, що барон де Сов прибув без дружини, спитала, чому немає її улюбленої Шарлотти; довідавшись, що причиною було легке нездоров’я, вона написала кілька слів, і молода жінка поспішила з’явитись на запрошення. Генріх, що був спершу зовсім засмучений її відсутністю, зітхнув вільніше, побачивши, що пан де Сов увійшов сам; але в хвилину, коли він, зовсім уже не сподіваючись, щоб вона з’явилася, пішов, зітхаючи, до чарівної істоти, яку судилося йому якщо не кохати, то поводитися з нею як з дружиною, — він побачив, що в кінці галереї з’явилась пані де Сов; він зупинився, мов прикутий до місця, впившись очима в Цирцею[8], яка, ніби чарами, прив’язала його до себе, і, замість того, щоб іти до дружини, по хвилині вагання, що більше схоже було на здивування, ніж на нерішучість, пішов до пані де Сов.
7
8