— От штука! Це якесь жіноче пекло, і одні за мене, другі проти мене! — сказав Коконна. — Чорт візьми! Ну, кінчимо справу!
Картина справді зовсім змінилась, і діло явно йшло до розв’язки. Проти Коконна, правда, пораненого, але в повному розквіті своїх двадцяти чотирьох років, звиклого до зброї, швидше збудженого, ніж ослабленого заподіяними йому трьома чи чотирма дряпинами, лишались тільки Меркандон та його син. Меркандон — старий чоловік років шістдесяти-сімдесяти, син його — хлопець шістнадцяти-вісімнадцяти років; блідий, білявий, кволий хлопець кинув ненабитий, отже, непридатний для бою, пістолет і вимахував шпагою, вдвоє коротшою від шпаги п’ємонтця; батько, озброєний тільки кинджалом та ненабитою аркебузою, гукав на поміч. У вікні стояла стара жінка — мати молодого хлопця — і держала в руках шматок мармуру, збираючись кинути його. Нарешті Коконна, роздратований погрозами з одного боку, заохоченнями — з другого, гордий подвійною своєю перемогою, сп’янілий від пороху та крові, осяяний відблиском охопленого вогнем будинку, розпалений думкою, що б’ється перед очима жінка, краса якої здалася йому настільки ж безсумнівною, як і її високе становище, — Коконна, як останній з Гораціїв[32], відчув, що сили його подвоюються, і, бачачи, що юнак вагається, скочив до нього і схрестив з його маленькою шпажкою свою страшну закривавлену рапіру. Досить було двох ударів, щоб вибити з рук цю шпажку. Тоді Меркандон спробував відтіснити Коконна, щоб краще можна було влучити в нього каменем з вікна. Але Коконна, щоб унеможливити подвійний напад — з боку старого Меркандона, що силкувався ткнути його кинджалом, і матері молодого хлопця, яка намірялася розбити йому голову каменем — ухопив противника свого поперек тіла і підставив під удари, як щит, здавлюючи його в своїх геркулесівських обіймах.
— Рятуйте! Рятуйте! — кричав молодий хлопець. — Він роздавить мені груди! Рятуйте! Рятуйте!
І голос його почав уже переходити в глухе і здавлене хрипіння.
Тоді Меркандон покинув погрози і почав благати.
— Змилуйтесь! Змилуйтесь! — казав він. — Змилуйтесь, пане де Коконна, змилуйтесь! Це єдина моя дитина!
— Це мій син! Мій син! — кричала мати. — Єдина надія нашої старості! Не вбивайте його, пане! Не вбивайте!
— А, справді! — кричав Коконна з реготом. — Не вбивати його! А він що хотів зробити зо мною своєю шпагою та пістолетом?
— Пане, — не переставав Меркандон, зчіплюючи руки, — у мене є грошове зобов’язання вашого батька, я верну вам його; у мене є десять тисяч екю, я віддам їх вам; у мене є фамільні коштовності, вони будуть ваші, — тільки не вбивайте його, не вбивайте!
— А в мене є кохання, — сказала півголосом жінка з будинку Гіза, — і я обіцяю його вам.
Коконна подумав секунду і спитав у хлопця:
— Ти гугенот?
— Гугенот, — промурмотів юнак.
— Коли так, доведеться вмерти! — відповів Коконна, насуплюючи брови і наставляючи йому до грудей гострий кинджал, що називався „милосердям“.
— Вмерти! — скрикнув старий. — Бідна моя дитино! Вмерти!
І разом з тим пролунав крик матері, такий скорботний та болючий, що захитав на хвилину дике вирішення п’ємонтця.
— О, пані герцогиня! — крикнув батько, звертаючись до жінки з будинку Гіза. — Заступіться за нас, і ім’я ваше щоранку і щовечора буде в наших молитвах.
— То хай перейде в католицтво! — сказала дама з будинку де Гіза.
— Я протестант, — сказав юнак.
— То вмри, — сказав Коконна, заносячи кинджал, — умри, коли не хочеш життя, яке дарують тобі ці прекрасні уста.
Меркандон і жінка побачили, як над головою їх сина блиснуло страшне лезо.
— Сину, Олів’є! — кричала мати. — Відречись... Відречись!..
— Відречись, любий! — кричав Меркандон, качаючись у ногах Коконна. — Не покидай нас самих на світі.
— Відречіться всі троє! — крикнув Коконна. — За одно „вірую“ три душі і одно життя.
— Згоден, — сказав молодий хлопець.
— Згодні! — крикнули Меркандон з жінкою.
— Ну, то навколішки! — сказав Коконна. — І хай твій син повторює за мною слово в слово молитву, яку я казатиму.
Батько став на коліна перший.
— Я готовий, — сказав хлопець.
І теж став навколішки.
Коконна почав тоді проказувати „вірую“ латинською мовою. Але молодий Олів’є, випадково чи нарочито, став навколішки коло того місця, де у нього з рук вибито шпагу. Побачивши свою зброю на відстані руки, він, не перестаючи проказувати за Коконна слова молитви, простяг руку, щоб ухопити її. Коконна помітив рух, не подаючи виду, що бачить його. Але в той момент, коли молодий хлопець торкнувся кінцями своїх пальців до ручки зброї, Коконна кинувся на нього і повалив на землю.
32
Останній живий із трьох братів-близнюків Гораціїв — римських патриціїв, що боролися з трьома братами Куріаціями, і переміг їх.