— О, ваша величність! — промурмотіла прекрасна Шарлотта, стишуючи голос і спускаючи очі. — Я не розумію... ні, ні, не може бути, щоб ви зреклися щастя, яке чекає вас.
— В цій залі, кохана моя, чотири Генріхи, — відповів король: — Генріх Французький, Генріх де Конде, Генріх де Гіз, але Генріх Наварський тільки один.
— І що ж?
— А от що. Якщо цей Генріх Наварський буде з вами усю цю ніч...
— Усю цю ніч?
— Так; чи будете ви певні, що він не буде з іншою?
— Ах, коли б ви зробили це, сір! — скрикнула і собі пані де Сов.
— Слово дворянина, я зроблю це.
Пані де Сов підвела великі свої очі, вогкі від жагучих обіцянок, і усміхалася до короля, серце якого сповнилося п’яною радістю.
— Ну, — сказав Генріх, — що скажете ви на це?
— О, — відповіла Шарлотта, — я скажу, що ваша величність справді кохаєте мене.
— Чорт візьми! Ви скажете це, бо воно й справді так, баронесо!
— Але як це зробити? — прошепотіла пані де Сов.
— О, бога ради, баронесо, не може бути, щоб ви не мали коло себе якоїсь камеристки, служниці, дівчини, на яку могли б звіритись?
— О, я маю Даріолу, таку віддану мені, що вона дасть розрізати себе на шматки за мене: справжній скарб.
— Господи! Баронесо, то скажіть цій дівчині, що я осиплю її золотом, коли стану королем Франції, як пророкують мені астрологи.
Шарлотта усміхнулася, бо гасконська репутація беарнця щодо обіцянок від того часу була вже добре відома.
— Ну, — сказала вона, — чого ви хочете від Даріоли?
— Дуже мало для неї, все для мене.
— А саме?
— Ваше приміщення над моїм?
— Так.
— Хай вона дожидає за дверима. Я постукаю тричі тихенько. Вона відчинить і ви матимете той доказ, що я обіцяв вам.
Пані де Сов помовчала кілька секунд; потім, ніби оглядаючись навколо себе, чи не чує хто, на одну мить спинила погляд на гуртку, де була королева-мати; але хоч яка була коротка та мить, її досить було, щоб Катерина встигла ззирнутися з своєю прибічницею.
— О, коли б я схотіла, — сказала пані Сов голосом сирени, від якого розтопився віск в ушах Улісса, — коли б я схотіла піймати вашу величність на неправді...
— Спробуйте, моя люба, спробуйте...
— Ах, слово честі, я борюся з бажанням!
— Дайте побороти себе: жінки ніколи не бувають такими дужими, як після поразки.
— Сір, я пам’ятаю обіцянку, що ви дали Даріолі на той час, коли будете королем Франції.
Генріх скрикнув від радості.
В ту саму мить, коли крик вирвався з уст беарнця, королева Наварська відповіла герцогу де Гізу:
— Noctu pro more: вночі, як звичайно.
І тоді Генріх відійшов від пані де Сов такий же Щасливий, як був герцог де Гіз, відходячи від Маргарити де Валуа.
Через годину після описаної нами подвійної сцени король Карл і королева-мати вийшли до своїх покоїв; негайно по тому і гості почали розходитись; на галереях стало видно основи мармурних колон. Адмірала та принца де Конде чотириста дворян-гугенотів провели крізь натовп, що ревів їм услід. Після них вийшов Генріх де Гіз із своїми лотарінгськими сеньйорами-католиками, і народ проводжав їх покликами радості та оплесками.
Щодо Маргарити де Валуа, Генріха Наварського і пані де Сов, — вони, як відомо, жили в самому Луврі.
II. Опочивальня королеви Наварської
Герцог де Гіз провів невістку свою, герцогиню де Невер, до свого готелю на вулиці Шом, проти вулиці Брак, і, передавши її служницям, пішов до власних покоїв перемінити вбрання, вдягти нічний плащ та озброїтись одним із тих коротких та гострих кинджалів, що називалися „дворянська честь“ і що їх носили, коли виходили без шпаги; але, беручи кинджал зі столу, де він лежав, герцог помітив маленьку записочку, засунуту між лезом і піхвою кинджала.
Він розгорнув її і прочитав:
„Сподіваюся, що пан де Гіз не вернеться цієї ночі до Лувра, або якщо вернеться, то вбереться в добру кольчугу і візьме добру шпагу“.
— А! — сказав герцог, звертаючись до камердинера, — дивна пересторога, метр Робен. Будьте ласкаві сказати, які особи заходили сюди, коли мене не було?
— Тільки одна, монсеньйор.
— А саме?
— Пан Дю Гаст.
— Ага! Справді, писання здалося мені дуже знайомим. А ти певен, що приходив Дю Гаст, ти бачив його?
— Більше, монсеньйор, я розмовляв з ним.
— Добре; то я послухаюсь поради. Кольчугу і шпагу.
Камердинер, що звик до таких перемін убрання, приніс те й друге. Герцог надів кольчугу, зроблену з таких тонких та гнучких кільчаток, що сталева тканина була не товстіша від бархату; поверх кольчуги надів полотняні штани та камзол сірий з срібним (улюблений його колір), натягнув на ноги чоботи з довгими халявами, що діставали до середини стегон, покрив голову чорним бархатним током без пер та самоцвітів, закутався в темного кольору плащ, заткнув за пояс кинджал і, передавши шпагу в руки пажеві, що один тільки був йому за супровідника, пішов до Лувра.