Коли він переступав поріг будинку, сторож на церкві Сен-Жермен-л’Оксерруа ударив годину ночі.
Хоч ніч була пізня, а вулиці за тих часів небезпечні, з вельможним шукачем пригод не трапилось дорогою нічого, і він, живий і здоровий, дістався до колосального громадища старого Лувра, де всі вогні вже гасли один по одному, і сам будинок здіймався грізною масою, мовчазний і темний.
Перед королівським замком тягнувся глибокий рів, і більша частина приміщень для придворних, що мешкали в палаці, виходила на цей рів. Покої Маргарити містилися на першому поверсі.
Але цей перший поверх, що був би приступний, коли б не виходив на рів, знаходився над ровом на височині тридцяти футів од землі, — отже дістатися до нього не могли ні коханці, ні злодії, — але це не завадило герцогові де Гізу, не вагаючись, спуститись У Рів.
Тієї ж хвилини почувся стук вікна, що відчинилось у нижньому поверсі. Вікно було заґратоване; але з’явилась рука, підняла розпиляну заздалегідь штабу і спустила шовковий шнур.
— Це ви, Жільйона? — тихенько спитав герцог.
— Так, монсеньйор, — ще тихше відповів жіночий голос.
— А Маргарита?
— Дожидає вас.
— Добре.
Сказавши це, герцог зробив знак пажеві, і той витяг спід плаща невеличку шкіряну драбинку. Принц причепив її одним кінцем до шнура. Жільйона втягла драбинку до себе, міцно прив’язала її, і принц, прип’явши шпагу до пояса, поліз драбинкою і без пригоди виліз угору. Штаба лягла за ним на своє місце, вікно зачинилось, і паж, побачивши, що пан його щасливо дістався до Лувра, куди він проводжав його разів уже з двадцять, закутався в плащ і ліг у траві, в рові, під тінню муру.
Ніч була темна, і кілька дощових крапель, теплих і великих, упало з хмар, насичених сіркою та електрикою.
Герцог де Гіз пішов за своєю провідницею, що була не більше, не менше, як дочка Жака де Матіньйона, маршала Франції. Вона була найближча повірниця Маргарити, яка не мала від неї жодних секретів, і казали, що серед багатьох таємниць, які покривала її непідкупна вірність, були й такі страшні, що вже самі примушували її покривати всі інші.
Ні в низьких кімнатах, ні в коридорах світла не було; часом тільки бліда блискавка освітлювала темні приміщення синюватим блиском, що зараз і зникав.
Герцог, якого весь час вела за руку провідниця, дійшов нарешті до сходів, що звивалися спіраллю всередині товстого муру і вели через потайні невидимі двері до передпокою Маргарити.
У передпокої, як і в інших приміщеннях нижнього поверху, була глибока темрява.
Увійшовши до передпокою, Жільйона зупинилась.
— Принесли ви те, що бажала королева? — спитала вона тихенько.
— Так, — відповів герцог де Гіз, — але віддам лише самій її величності.
— То йдіть і не гайте часу! — промовив у пітьмі голос, від якого герцог здригнувся, бо впізнав голос Маргарити.
І в ту ж хвилину портьєра з фіолетового бархату, гаптована золотом, піднялася, і герцог побачив у сутінку від неї королеву, що з нетерплячості вийшла йому назустріч.
— Я тут, пані, — сказав герцог.
Він поквапливо ступив на той бік портьєри, і вона знов упала за ним.
Тепер сама Маргарита де Валуа була за провідницю принцові в цих покоях, і так добре йому відомих, а Жільйона, зоставшись коло дверей, заспокоїла господиню свою, приклавши пальця до губ.
Немов би розуміючи ревниву тривогу герцога, Маргарита завела його до самої своєї опочивальні і там зупинилась.
— Ну, — сказала вона, — задоволені ви, герцог?
— Задоволений, пані? — спитав він. — Чим, будь ласка?
— Доказом того, — відповіла Маргарита з легким роздратуванням у тоні, — що я належу чоловікові, який у вечір свого одруження, в саму шлюбну ніч, так мало думає про мене, що не прийшов навіть подякувати мені за честь, яку я зробила йому, не вибравши, а прийнявши його за мужа.
— О, пані, — сказав сумно герцог, — заспокойтеся, він прийде, особливо коли ви того бажаєте.
— І це говорите ви, Генріх, — скрикнула Маргарита, — хоч краще від усіх знаєте, що справа стоїть навпаки! Коли б я хотіла того, як ви гадаєте, чи просила б я вас прийти до Лувра?
— Ви просили мене прийти до Лувра, Маргарита, тому, що бажаєте збутись усяких слідів нашого минулого, а минуле наше живе не тільки в серці моєму, а й у цій срібній скриньці, яку я приніс.