Від Фейсала неможливо чогось домогтися, поки він не відчує з вашого боку повної відданості. Відданість у нього вже є».
Уперше в житті Ґертруда зустріла споріднену душу.
Британці неодноразово йшли на поступки стосовно умов свого договору; однак незмінною залишалася одна заковика — мандат. Ґертруда підсумувала:
«Ситуація з угодою не змінилася. Сер Персі надіслав до Англії неймовірну телеграму, в якій наполегливо радив містеру Черчиллю поступитися».
Та Черчилль відмовився йти на компроміс. Він вимагав, щоб Кокс з Фейсалом приїхали до Лондона, де, як вони дізналися, Черчилль висунув би їм ультиматум. «Моє серце не знаходить собі місця», — написала Ґертруда.
Ситуація опинилася на грані краху. Фейсал відмовився б підписувати мандат, а це, як розуміла Ґертруда, призвело б до припинення існування Іраку. Кокс зі свого боку, спираючись на той факт, що скоро він все одно збирався йти у відставку, вирішив скористатися власним авторитетом. Він відповів Черчиллю, що їхній приїзд до Лондона не принесе ніякої користі, і запропонував опублікувати іракський договір у такому варіанті, в якому його затвердив король, додаючи примітку, що питання мандату — єдина розбіжність. Таким чином король зміг би продемонструвати своєму народові, що, як міг, відстояв найкращі умови угоди. «От тільки, чи прийме наш уряд цю пропозицію? — вагалася Ґертруда. — Ось, що ми хотіли знати, адже якби всі пішли полювати на куріпок, ми не змогли б отримати відповіді на жодну з телеграм».
Надворі стояв серпень 1922 року, перша річниця коронації, перед якою пройшов цілий тиждень вечірок і святкувань. Один день Ґертруда провела на королівській бавовняній фермі, катаючись верхи полями разом з Фейсалом і його командою, у супроводі ад’ютантів та кавалькади охоронців; а ввечері вони грали в бридж. Своєю чергою, вона організувала для короля званий обід у вигляді пікніка на затіненому березі річки Тигр: «Ми смажили відмінну рибу на шампурах над вогнищем з пальмових листків — це була найсмачніша їжа в цілому світі, — я принесла ковдри та подушки й розвісила старі багдадські ліхтарі на тамариксових кущах... під рожевуватою тишею заходу сонця. „О, я відчуваю таке умиротворення”, — сказав король».
Згодом у багдадському палаці Фейсала організували прийом, на який приїхало два автомобілі з представниками британського уряду. Ґертруда одягла кремову мереживну сукню й уперше в житті приколола на груди маленькі ордени. Волосся вона прикрасила однією тіарою, родинною реліквією Беллів, а другу повісила на шию, наче блискучий комірець. Цю другу тіару Флоренс лише нещодавно їй прислала: «Я відкрила посилку в себе в кабінеті... і з неї викотилася велетенська тіара. Я ледь не засміялася вголос — нечасто такий предмет можна побачити серед груди офісних документів. Це дуже мило з вашого боку, що ви її надіслали — я вже й забула, яка вона. Боюся, коли я її одягну, мене можуть сплутати з коронованою королевою Месопотамії».
Біля палацу вони приєдналися до процесії з трьохсот чи чотирьохсот людей, які піднімалися сходами до парадного входу. Коли англійці нарешті дісталися сходів, зсередини почулися нерозбірливі вигуки, а вслід за ними — шквал аплодисментів. Спершу Ґертруда подумала, що це так зустрічають Кокса, однак ніхто нічого не міг зрозуміти. «Щойно ми повернулися до відділку, верховний комісар сказав, щоб я негайно все з’ясувала... десь за годину мені вдалося роздобути інформацію. Це була демонстрація з боку двох екстремістських політичних партій».
Дисиденти об’єднували свої сили, а оскільки Фейсал відмовлявся застосовувати проти них будь-які заходи, допоки не буде досягнуто анулювання мандату, кабінет міністрів заявив про свою відставку. В управлінні залишився самотній накіб, безсилий щось удіяти, водночас антимандатне повстання набирало все більшої популярності. Однак у всю цю колотнечу втрутилася доля, давши Коксу можливість знайти рішення, здавалося б, безвихідної ситуації. У короля запалився апендикс.
Погоджуючись на оперативне втручання, Фейсал неочікувано повідомив, що не заперечуватиме, якщо знайдуться охочі спостерігати за операцією. Велика кількість знаті та шейхів прийняли його пропозицію, і в результаті палата спостереження була повністю набита людьми. А тим часом Кокс — за відсутності короля та кабінету міністрів — узяв на себе тимчасовий, але широкомасштабний контроль над країною. Він вдало скористався своїм шансом. Кокс арештував сімох лідерів багдадського повстання — решті вдалось утекти, замаскувавшись жінками, — вислідив і посадив до в’язниці агітаторів з усіх областей і припинив роботу двох дисидентських газет і двох екстремістських політичних партій. 27 числа Гертурда написала:
«Цього разу Бог повівся, наче справжній джентльмен... Хвороба короля випала на дуже слушний час... Сер Персі врятував країну й забезпечив короля виходом, яким він зможе скористатися, щойно йому дозволять ходити. До тієї миті — за потреби час його реабілітації можна продовжити — ми матимемо вільний доступ до управління ситуацією... люди з поміркованими поглядами хвалять Небеса... а екстремісти, які розсіялися по всіх областях і хочуть врятуватися від політичного потопу, мусять будувати собі ковчег».
Енна кількість свідків могла підтвердити, що в час, коли Кокс узяв ініціативу у свої руки, Фейсал був без свідомості. Протягом декількох днів після операції до нього не пускали відвідувачів. Корнвалліс став першим, хто розповів королю про все, що сталося за час його недуги. Коли до Фейсала в палату прийшли Кокс з Ґертрудою, вони одразу ж помітили, з яким полегшенням він сприйняв усі останні новини і як сильно схвалював Коксові заходи. Він сказав: «Ви вберегли мене від осуду». Після цього верховний комісар відніс угоду накібові додому, дав йому ручку й попросив підписати. Збентежений накіб наполіг, щоб деякі уривки англійської версії документа переклали йому арабською, щоб він міг переконатися в тому, що обидві версії збігаються одна з одною, а тоді підписав. Було це 10 жовтня 1922 року.
Через три дні Фейсал публічно оголосив про укладену угоду під час своєї дзвінкої промови, проголосивши «продовження дружби з нашим прославленим союзником, Великобританією, і грядущі вибори до установчого зібрання для формування конституційного закону». Після цього слід було отримати ратифікацію, але гра завершилася. Крім того, це було ще одним кроком назустріч членству в Лізі Націй у статусі незалежної держави.
Фейсал розповів Ґертруді, що після катастрофи в Дамаску в 1920 році він боїться брати з собою до Іраку дружину та дітей. Тепер, у 1924 році, маючи в розпорядженні два особисті палаци й усвідомлюючи зростання агресії Ібн Сауда в Хіджазі, він почав потроху звозити свою родину до Багдада, починаючи з улюбленого наймолодшого брата, Заїда. Заїд боровся пліч-о-пліч з Фейсалом під час повстання й мав для Курдистану величезну цінність; через рік він поїде з Багдада на однорічний курс навчання до коледжу Бейлліол, Оксфорд. Після Заїда до Багдада переїхав єдиний син короля, дванадцятирічний емір Газі, зовсім слабкий для свого віку.
Хлопчик прибув у супроводі рабів і сором’язливого почуття власного достоїнства, яке одразу ж припало Ґертруді до душі. Вона бачила, що ця дитина була зовсім занедбана, живучи у будинку з рабами та неграмотними жінками. Він ледве читав і писав арабською; малому потрібні були хороші вчителі й чоловіче оточення. Але перед тим, як братися за його оточення, Ґертруда мала допомогти підібрати для хлопця одяг. Тепер більшу частину свого часу король ходив у європейських костюмах і хотів, щоб його син виглядав так само. Ґертруда написала у листі батькам:
«Мене викликали в палац допомогти обрати одяг для Газі. На примірку приїхав англійський кравець з Бомбея й привіз із собою багато зразків тканини та викройок одягу. Тож ми підібрали для хлопчика різноманітні маленькі сорочки та костюми; кравець поводив себе так, ніби обслуговує самого Теккерея. Він стрибав навколо нього, тягнув носки й подавав мені зразки тканин, тримаючи свою другу руку на серці. З Газі потрібно було зняти мірки, і хлопчик почувався наполовину збентеженим, наполовину задоволеним».