За своєю натурою Фейсал був людиною дії, який тепер мусив сидіти в палаці та офісі, його запальна особистість більше звикла командувати, а не проявляти стриманість. Фейсала оточували невирішені труднощі і він не завжди був упевнений, кому можна довіряти, тож терпіння короля зводилося нанівець. Він дедалі більше опирався спробам схилити його на компроміс з британцями, міністрами, курдами та будь-ким іншим і все більше через це гнівався. Навіть тепер, коли Фейсал був королем, він не міг опиратися втручанню свого батька. Король полетів до Трансйорданії, намагаючись врятувати статки своєї сім’ї; а коли повернувся, то сказав Ґертруді, що якщо Британія не вдасться до якихось заходів і не вступиться за Хіджаз, йому доведеться залишити Ірак, щоб повернутися на батьківщину й загинути, захищаючи свою сім’ю. Ґертруда радила діяти дуже обережно, однак король уже не прислухався до її порад, більше того, він навіть перестав довіряти їй свої таємниці. Ґертруда не звертала уваги на спалахи його гніву й з гумором описувала Фейсала у своїй листах, як надокучливу діву. Хай там як, їхній «медовий місяць» скінчився. Ґертруда написала батькам:
«Король занадто сильно зациклився на ваххабітах... і найгірше, що можна було б зробити в цій ситуації, це саме те, що, на нашу думку, робить Фейсал — підбурювати племена проявити ініціативу й напасти на ваххабітів. Це одразу ж призведе до репресій, а пустеля перетвориться на поле бою...
У понеділок у короля була люта істерика; а у вівторок він в офіційному порядку відрікся від престолу на користь еміра Газі... Я пам’ятаю, як в 1922 році в шухляді Кена Корнвалліса протягом місяця лежав документ про зречення Фейсала».
«Люта істерика» полягала в тому, що Фейсал скипів на свій кабінет міністрів через їхню бездіяльність у відповідь на вторгнення саудів на прикордонну територію. У результаті він, не задумуючись, звільнив п’ятьох міністрів. Кокс зумів заспокоїти Фейсала. На той час він уже надіслав повідомлення Ібн Сауду, вимагаючи пояснень, і згодом отримав телеграму з відповіддю, у якій той заявив, що геть нічого не знав про напад своїх людей на племена Фейсала.
Ґертруда планувала поїхати у відпустку до Англії, зустрівшись зі своїм батьком на півдорозі, в Єрусалимі. Однак пізніше вона з жалем вирішила, що поки ситуація в такому стані, вона не може витрачати час на відпочинок. Натомість Ґертруда полетить до Зізи, де зустрінеться з батьком і зможе провести там з ним декілька днів.
Після довгої бовтанки у службовому літаку над пустелею Ґертруда приземлилася, відчуваючи, що її дещо оглушило, а в голові досі паморочиться; і поринула в довгоочікувані обійми Г’ю. Коли до Ґертруди повернувся слух, її батько розповів, що емір Абдуллах, який розбив свій табір неподалік від Аммана, запросив їх на вечерю, однак Г’ю відмовився від запрошення, припускаючи, що після перельоту його донька буде дуже виснаженою. Ґертруда заявила, що почувається свіжою, як огірочок, розпакувала свої вечірні наряди й перший вечір відпустки вони провели в гостях у Фейсалового брата.
Під час вечері Ґертруда уважно та зачаровано спостерігала за Абдуллахом і швидко дійшла висновку, що не відчуває до нього особливої поваги; після цього у своєму щоденнику назвала його «негожим» і «дорогим наростом».
«Навряд чи Абдуллах виявився б хорошим союзником, якби ситуація дійшла до бойових дій. Його головна риса — особиста привабливість, викривлена не так нестачею життєвої енергії, як надмірною оцінкою своїх можливостей... В’ялість Абдуллаха поєднується з обмеженим і майже фанатичним баченням майбутнього... під час бесіди він не міг приховати своїх заздрощів до рідного брата. Будь-яка тема зводилася до його розчарування в тому, що він — емір Аммана, тимчасом як Фейсал — король Іраку».
Повернувшись до Багдада, Ґертруда пішла випити чаю з королем і відчула, що, зрештою, їй пощастило:
«Я повернулася до Багдада з упевненістю, що ми — єдина арабська провінція, що рухається у правильному напрямку і що якщо на цьому етапі ми зазнаємо краху, це стане кінцем усіх арабських прагнень. [Фейсал] — найлюб’язніша та найчарівніша людина. Я рада, що на цьому місці він, а не Абдуллах! Іноді виникають труднощі в роботі з такою чутливою й запальною особою, однак його високі та життєво-важливі якості разом з дивовижною широтою світогляду компенсують усі негаразди».
Зрештою Хуссейн звалився на Абддулаха та Трансйорданію, а не на Фейсала та Ірак. Прибувши на місце, він одразу ж розпочав кампанію проти шанобливого ставлення Абдуллаха до британців і сіоністського уряду в Єрусалимі. Абдуллах, якого Лондон щороку субсидував на суму 150 тисяч фунтів, теж потребував британської підтримки, щоб відбивати атаки Ібн Сауда. Між батьком і сином спалахнув конфлікт. Знову вигнаний шариф Хуссейн оселився на своїй яхті, на якій спочатку стояв у водах Червоного моря біля Акаби, але потім його попросили залишити ту територію, і він пішов до Середземного моря. Біди хашиміда починали нагадувати заплутаний сюжет комічної опери. «Члени королівської сім’ї, судячи з усього, плавали Червоним морем, наче група летючих голландців», — з іронією написала Ґертруда.
Сер Рональд Сторрс, наділений надприродним даром щоразу з’являтися там, де потрібний, вирішив цю ситуацію, знайшовши для Хуссейна палац на острові Кіпр, на якому він на той час був правителем. Саме там, у статусі вигнанця, Хуссейн дожив свого віку. А тим часом Ібн Сауд з набожним небажанням погодився посісти на трон Хіджазу, піддавшись лише тому, що «на цьому наполягав народ».
Лозаннський договір 1923 року уклали, щоб успішно довести до кінця мирні переговори між країнами-союзниками та Туреччиною. Однак його провал виявився неминучим, у результаті чого Кокс два місяці просидів у Константинополі, намагаючись врегулювати ситуацію. У той час, як Ліга Націй неспішно займалася призначенням прикордонної комісії, що мала встановити лінію кордону між Туреччиною та північчю Іраку, турки прорвалися через старий кордон і знову розорили ассирійців. «Ми перебуваємо в дуже незручному становищі, — написала Ґертруда у вересні 1924 року, — не розуміючи, чи ми в стані війни, чи ні. На нашій адміністративній території перебувають три тисячі турків, які вбивають наших ассирійців, вимушених знову рятуватися втечею у статусі біженців... А тим часом уряд її високості нічого не коментує з цього приводу, і в Женеві все так само мирно проходять перемовини».
Тільки через сім років після закінчення війни Ліга Націй прийме рішення не повертати Туреччині Мосульський вілаєт. І знову ж таки, уряду Іраку безнадійно не вистачало військ і саме британським офіцерам з питань політики довелося практично самотужки протистояти племінним повстанням і турецькій агресії. Черчилль усе ніяк не міг прийняти рішення стосовно майбутньої долі півночі. У 1921 році він наказав залишити Мосул, а тоді на каїрській конференції заявив, що курдам потрібно дати можливість самостійно визначити своє майбутнє. Кокс виконав наказ і надіслав йому передбачливу відповідь, яка насправді відповіддю не була: «Сулейманія відмовилася приймати участь у цій затії; Кіркук жадає курдської незалежності, але не може охарактеризувати, якою вона має бути, крім одного нюансу — вони не повинні мати нічого спільного з Сулейманією». Ґертруда прокоментувала:
«Арбіль та інші курдські райони навколо міста Мосул об’єднуються, усвідомлюючи, що їхнє політичне та економічне благополуччя було пов’язане з Мосулом. Вони... зможуть отримати певні привілеї... Деякі з них просили, щоб у всіх школах викладали курдською мовою — досить розважливе прохання, якби не той факт, що немає жодного курдського вчителя, і навіть якщо розглядати можливість вивчити людей цьому ремеслу, довелося б робити це арабською, оскільки у світі не існує курдських підручників».