Щойно оголосили умови договору, а питання мандату відставили, король наказав готуватися до виборів в установчі збори. Таким чином вдасться ратифікувати договір, ухвалити конституційний закон майбутнього уряду Іраку й створити виборче право для того, щоб можна було обрати перший парламент. У цей час зі своєї посади звільнився накіб, і його місце прем’єр-міністра Іраку перейшло до молодшого представника, Абдули Махсінбея. У 1922 році в уряді Лондона теж відбулися зміни: на державній арені з’явилися консерватори під керівництвом нового прем’єр-міністра Бонара Лоу. Вони надіслали на Схід нову пропозицію евакуювати з Іраку весь британський персонал. І знову Кокса викликали в Лондон, щоб розглянути роль Британії в долі Іраку. У Багдад він повернувся з новим доповненням до договору, протоколом, який висував обмеження британського впливу на Ірак, термін якого мав вийти через чотири роки. І тим не менше, для Фейсала цього було більше, ніж достатньо. Тепер питання полягало в тому, чи буде Ірак готовий захищати й управляти своєю державою вже через чотири роки?
Наприкінці квітня 1923 року Кокс нарешті поїхав з Іраку. Його останньою доброю справою для Ґертруди було санкціонування вартості її додаткової вітальні в літньому будиночку, враховуючи всі ті прийоми, які вона там організовувала на благо секретаріату. Коли Кокс роздав свій звіринець і влаштував у себе в саду прощальну вечірку, склалося враження, що це було кінцем цілої ери, і це була правда. Ні для кого його від’їзд не став настільки болісним, як для Ґертруди. Вона написала батькам:
«Увесь цей час у мене серце краялося, думаю, ви розумієте, прощатися з сером Персі було надзвичайно важко... Яку репутацію він зміг собі здобути. Я думаю, що жоден англієць на Сході не мав такої довіри, як сер Персі. Йому й самому було надзвичайно важко їхати — 40 років служби — це не те, від чого можна з легкістю відмовитися...
Я маю розповісти вам дещо дуже зворушливе... Сер Персі надіслав мені свою фотографію у срібній рамці і в одному з кутиків написав: „Найкращому з моїх товаришів”. Ну хіба ж це не найприємніше з усього, що він міг написати?».
Новий верховний комісар, сер Генрі Доббс, приїхав до Багдада минулого грудня, щоб ознайомитися з роботою. Він був серед перших чиновників, які приєдналися до Кокса в Басрі й надзвичайно успішно працював на посаді податкового інспектора. Ґертруда й сама писала про його досягнення у своїй білій книзі на тему громадянської адміністрації країни. У Багдаді Доббс узявся за наполегливе виконання британських обов’язків щодо безпеки й міжнародних відносин. Тепер можна було проводити вибори. Фейсал їздив країною й заохочував населення йти голосувати. Доббс від нього не відставав, і всі мешканці бачили їхню об’єднану відданість цілі демократичного Іраку. «Наче за щучим велінням, політична атмосфера прояснилася, і навіть найвіддаленіші племена річки Євфрат і курдських схилів жваво внесли себе до списків виборців», — пізніше написав Доббс.
За шість років роботи громадським комісаром Кокс звик обговорювати з Ґертрудою певні питання по декілька разів на тиждень. Доббс анулював цю традицію — Ґертруда й сама усвідомлювала, що не було жодної причини її дотримуватися. Утім Ґертруді дуже сильно подобався її новий начальник, до того ж леді Доббс виявилася дуже доброю й турботливою жінкою, яка влаштовувала у своєму домі найдивовижніші прийоми й найсмачніші обіди.
Ґертруда радісно очікувала зустрічі зі своєю сестрою Ельзою та її чоловіком, на той час віце-адміралом, сером Гербертом Ричмондом, якого направили у відрядження в ці краї, і тому вони мали припливти до Багдада на борту флагманського корабля «Чатем» у жовтні 1924 року. Тоді ж до Багдада також мав приїхати старший син Моллі, Джордж Тревельян, і приєднатися до експедиції Ричмондів, які прямували до Цейлону. Ґертруда почала планувати різноманітні розваги для своїх близьких, а коли перед самим їхнім приїздом злягла зі страшним бронхітом, її серце розривалося від розпачу. Особистий лікар короля, «Синбад» — сер Гаррі Синдерсон — навідувався до неї двічі на день, не беручи за свої клопоти ні копійчини, і вирішив, що стан здоров’я Ґертруди недостатньо хороший, щоб Джордж залишався у неї вдома; тож юнака поселили в резиденції, а леді Доббс дала у Ґертрудине розпорядження свій автомобіль, щоб коли їй стане краще, вона змогла повозити сім’ю Ричмондів по Багдаду й усе їм показати.
І тим не менше, хтось із Ґертрудиних близьких, уперше побачивши її в такому жахливому стані, передав батькам в Англію повідомлення про своє глибоке занепокоєння її здоров’ям. У листах до Г’ю та Флоренс Ґертруда завжди применшувала серйозність своїх недуг, а цього разу її бронхіт був ще й ускладнений тепловим ударом і сильним знесиленням. На додачу до всього цього звалилися ще й погані новини, які Ельза привезла з дому. Економічна криза разом зі страйками сильно вдарила по статкам родини Беллів. Елізабет Бергойн у другому томі своєї книги про життя Ґертруди, яку вона написала на основі її особистих записів, з’ясувала, що Ґертруда сказала своєму товаришеві Найджелу Девідсону, що «чорна депресія оточила її з усіх боків, наче хмара; вона навіть просила, щоб він за неї молився. На його думку, її особиста скорбота, самотність і відчуття безвиході були нездоланною перешкодою для того, щоб Ґертруда знову відчула себе по-справжньому щасливою».
У лютому 1925 року Ґертруду охопив ще більший смуток — її найулюбленіший собака разом з псом Кена, які тоді були у неї вдома, здохли від собачої чуми за одну добу:
«Я навіть не знаю, кого з них я любила більше, Саллі провела у мене ціле літо, поки Кен був у від’їзді, одначе найбільше мені бракуватиме Пітера — він завжди був поряд з нами, навіть у відділку... та взагалі будь-де... жоден з нас навіть не здогадувався, що це була собача чума у найгіршій своїй формі, яка зрештою перейшла у пневмонію. Пітер її десь підхопив і помер у жахливих муках удушливого дихання о 4-й годині ранку... На Саллі чекали такі ж муки, вона померла о 5-й вечора. Тож, я думаю, ви розумієте, якою розбитою я почуваюся».
Цього разу Г’ю та Флоренс не бажали чути жодних її відмовок. Ґертрудин стан здоров’я унеможливлював її подальше перебування в Іраку. Вона була вимушена погодитись; а от король — заперечив: «Коли я сказала, що наступного літа поїду додому, Фейсал різко відповів: „Не говори, що ти їдеш додому — твій дім тут. Можеш сказати, що їдеш провідати свого батька”».
Марі поїхала з Ґертрудою, і вже 17 липня вони прибули до Лондона. Флоренс написала, що пасербиця була «в стані сильної нервової втоми... вона приїхала виснажена, як розумово, так і фізично». Лікарі, яких запросили оглянути Ґертруду, сер Томас Паркінсон і професор Томас Боді, дійшли такого ж висновку: вона потребувала пильного догляду й не повинна була повертатися в іракський клімат. Це стало серйозним попередженням, а можливо, навіть, дечим більшим. Ґертрудина давня подруга з Оксфордського університету, Джанет Кортні, була нажахана тим, якою худою й сивоволосою стала Ґертруда відтоді, коли два роки тому під час її подорожі Джон Сингер Саржент намалював її портрет.
Щойно Ґертруді стало краще, як вона почала цікавтитися молодшими членами своєї родини, а зокрема до своєї дев’ятнадцятирічної племінниці Поліни, доньки Моллі. Через багато років Поліна Тревельян пригадає, як Ґертруда постійно мерзла й цілими днями носила свою довгу шубу з чорно-бурої лисиці, навіть коли була в будинку, чи то на Слоун-стріт, чи в Раунтоні, а за вікном стояло літо: «Вона стояла, повернута спиною до розпаленого каміна, курила турецьку цигарку у своєму довгому мундштуку й уголос розмірковувала про... людей минулого та сьогодення, історію, листи, мистецтво та архітектуру, свої подорожі, археологічні знахідки, нашу сім’ю — і якою відданою вона була всьому домашньому, а найбільше — своєму батькові».
Дещо ослаблена, але запалена невмирущим ентузіазмом, Ґертруда потягнула Поліну до Британського музею, де взялася пояснювати їй історію ассирійських експонатів, а тоді до Музею Вікторії та Альберта, щоб подивитися на картини Констебля, надихаючи племінницю предметами своєї пристрасті. Ґертруда зайшла до родини Стенлі й запросила свою нещодавно овдовілу кузену поїхати разом до Іраку; після цього вона завітала до подружжя Черчилля в Чартвеллі. Коли одного вечора Джанет Кортні вечеряла з Ґертрудою та її батьком на Слоун-стріт, Ґертруда її запитала, чим вона може зайнятися в Лондоні, якщо раптом вирішить залишитися. Через декілька днів Джанет надіслала листа, у якому написала, що її подруга може балотуватися до парламенту. Ґертруда відповіла: