«Моя дорога і люба Джанет,
Боюся, у парламенті ти мене ніколи не побачиш. До такого роду політичної діяльності у мене розвинулося непоборне почуття ненависті... Я не зможу покривати таку широку сферу, до того ж, моє істинне бажання — повернутися до затишної для себе арени археології та історії... Думаю, що цієї зими я маю обов’язково повернутися, хоча, якщо відверто, я зовсім не впевнена, чи не буде вона останньою...
Бувай, моя дорога...».
Що вона мала на увазі: остання зима в Іракові чи взагалі?
У цей же час Г’ю з Флоренс сказали Ґертруді те, що вона так боялася почути: через фінансові труднощі вони мусили виселитися з Раунтона й переїхати до малого, хоч і дуже гарного будинку, який мав стати новим маєтком Беллів. Помістя Маунт Грейс, відреставрований будинок настоятеля монастиря, розташований серед руїн старого абатства та монастиря, що своїм витонченим виглядом гармоніював з похмурим йоркширським ландшафтом; однак у ньому було дуже мало кімнат. Усвідомлення того, що маєток Філіпа Вебба, символу величної імперії родини Беллів, скоро має зникнути, як і всього, що було з ним пов’язано, протягом останніх декількох тижнів душило їдким відчуттям приреченості.
Перед завершенням Ґертрудиної відпустки Г’ю запропонував влаштувати вечерю в автомобільному клубі на честь Фейсала, який саме перебував у Лондоні на лікуванні. До їхньої компанії приєднався Корнвалліс, який був надзвичайно турботливим. Він зупинився на Слоун-стріт, 95, а наступного дня після вечері приїхав на платформу залізничного вокзалу Кінг-кросс, щоб провести Ґертруду до Йоркшира.
Наприкінці вересня Ґертруда залишила Лондон у супроводі Сильвії та Марі, махаючи рукою своїм відданим друзям, серед яких також був сер Персі, домнул і Фейсал. Перед від’їздом вона написала по дуже ніжному листу кожному з батьків. Флоренс прокоментувала: «Після останнього Ґертрудиного візиту до Лондона ми всі відчули, що вона ще ніколи не була аж такою щасливою в нашій компанії і такою люб’язною та зачарованою своїм йоркширським оточенням».
Прониклива любов між нею та її батьком, яку Флоренс називала основою Ґертрудиного існування, завжди злегка відділяла їх двох від Флоренс, яка заборонила собі виявляти бодай краплю заздрощів чи якимось чином ставати між ними. Цього разу Ґертруда застала батька засмученим і занепокоєним через невдачі родини Беллів. Лікарі сказали, що її постійне куріння зробило свою справу і що тепер їй залишилося жити протягом декількох місяців. Однак Ґертруда, найімовірніше, вирішила відгородити тата від цієї новини.
З іншого боку протягом цих останніх тижнів у Раунтоні між Ґертрудою та її мачухою промайнули якісь важливі зміни, у результаті чого вони зблизилися більше, ніж будь-коли. Можливо, Ґертруда, усвідомлюючи, що тепер їй потрібна буде підтримка й любов, яку досі вона постійно уникала, розповіла мачусі те, чого не змогла сказати батькові. Флоренс, наділена непохитним усвідомленням істини життя та смерті, що було властивим для досвідченої матері та бабусі, прийняла б Ґертрудине одкровення спокійно та мужньо і, можливо, з розумінням підтримала б її намір приховати правду від Г’ю. Вони багато говорили, і до Іраку повернулася зовсім інша Ґертруда, пишучи Флоренс про «це останнє літо», можливо, не лише в одному значенні:
«Моя люба матусю,
...мені так приємно думати про те, що вам подобалося, коли я вранці приходила до бібліотеки [в Раунтоні], незважаючи на те, що я страшенно вам заважала. Ви знаєте, у мене таке відчуття, ніби я ніколи раніше не знала вас по-справжньому, ні разу за всі ці довгі роки. Можливо, це через загальну кризу, яку всі ми переживали, і моє безмежне захоплення вашою сміливістю та мудрістю. Що б там не було, я переконана, що ще ніколи не любила вас аж настільки сильно, хоч як би сильно я вас не любила, і я така вдячна, що ми провели з вами разом це останнє літо, і що нам обом це принесло неабияке задоволення».
У лютому 1926 року Ґертрудин брат по батькові Г’юґо, повертаючись зі своєї експедиції з Південної Африки, підхопив тиф і помер; це було нищівним ударом для родини Беллів, від якого зокрема Флоренс навряд чи могла оговтатися. Зворушливий лист від Ґертруди був пройнятий її особистим смутком і співчутливою турботою. У час жахливого самопочуття чи небезпеки Ґертруда практично мимовільно зверталася до Бога; у решті випадків її прагматичний інтелект залишав її віч-на-віч з безкомпромісним всесвітом. Флоренс, імовірно, розмірковувала над її листом значно довше, ніж Г’ю.
«Мої дорогі тату й мамо,
Пишу вам з нестерпно важким серцем. Так страшно думати про те, через що вам довелося пройти... Усі мої думки тільки про Г’юґо, та ще більше я думаю про те, що в нього було повноцінне життя: відмінний шлюб, радість від дітей і та остання зустріч з вами... Я все гадаю, чи були б ми щасливішими, якби знали, що всі ще зможемо зустрітися. Я ніколи не могла змусити себе в це повірити, навіть коли втрачала найдорожчих людей. Душа без тіла така ж чужа, як і тіло без душі. Ти ніби й відчуваєш, що за всім цим стоїть його прекрасна душа, але, крім того, ти чітко помічаєш якісь дрібні жести, усмішку й думки. Та який сенс гадати чи думати про те, чому нам так важко повірити в неймовірне — ми просто не можемо».
Приїхавши до Багдада, Ґертруда одразу ж пішла до відділку і не встигла кліпнути, як під її кабінетом вишикувалася черга з відвідувачів. Протягом двох наступних днів вона взагалі не могла працювати. Деякі навіть цілували її руки й називали «Світлом очей наших». Ґертруда зізналася батькам, що все це їхнє ставлення починає вбиватися їй у голову і що вона практично відчуває себе Особистістю. Та не встигла Ґертруда влаштуватися в Багдаді, як знову захворіла. Сильвія, на превеликий жаль, не змогла перенести навіть зимовий клімат Іраку і скоро була вимушена повертатися до Англії. Згодом після того Ґертруда, закутана з голови до ніг і тримаючи на колінах грілку, у крижаний мороз поїхала на королівську ферму в Ханакіні, де король влаштував різдвяне полювання; серед гостей був і Кен Корнвалліс. Ґертруда привезла з собою з Лондона нові меблі, які замовила для короля, і весь перший вечір вони совали їх по кімнаті. Виснажившись, Ґертруда пішла спати. Наступного дня вона залишилася в ліжку. Увечері Фейсал з Корнваллісом прийшли до її кімнати й грали разом у бридж на покривалі. Коли наступного ранку Кен зазирнув до Ґертруди, то негайно пішов викликати лікаря з Багдада. «Тоді я не дуже усвідомлювала, що відбувається, у мене було лише якесь таке загальне відчуття, ніби я провалююся у глибоку прірву», — уже пізніше написала Ґертруда. Лікар приїхав до них з медсестрою, і Ґертруду забрали до багдадської лікарні з плевритом. Вона ще лежала хвора, коли писала співчутливого листа про Г’юґо.
Оскільки протягом останніх декількох років її посадові обов’язки значно скоротилися, перед Ґертрудою відкрилася нова сфера діяльності. Це була ідея самого короля, яку він висловив напередодні Коксового від’їзду. Ще в серпні 1922 року Ґертруда обговорювала з ним потребу в «законі про розкопки» — «він планує зробити мене тимчасовим завідувачем відділення зі стародавніх реліквій, оскільки, крім мене, на це місце більше немає кого призначити», — написала Ґертруда.
Першим завданням було написання закону про археологічні пам’ятки, який би офіційно наділив силою права як державу, так і археологів. Ґертруда розробила його, ретельно обговоривши деталі з місцевими органами влади, оскільки протягом сотні років грабіжники масштабно розтягували різноманітні археологічні цінності, у результаті чого величне археологічне багатство Іраку сильно збідніло. І тепер багато наукових експедицій з різних країн намагалися реконструювати історію цього регіону.