Продовжуючи працювати в музеї, Ґертруда міркувала про своє життя, малий дохід, відставку й втрату всіх тих друзів, які вже поїхали з Іраку. Вона написала Г’ю:
«Я думаю, що, мабуть, не зможу дозволити собі з’їздити на літо до Лондона — це дуже затратна подорож... Відчуваю, що я просто бовтаюся в цьому світі. Я зовсім не знаю, що мені робити далі, але, ясна річ, вічно я тут залишатися теж не можу... У відділку моєї допомоги вже також не потрібно...
Моє життя тут занадто самотнє; неможливо вічно залишатися самій. Принаймні мені здається, що я так не зможу...
Вечори після чаювання тягнуться надзвичайно довго, і це вже стає нестерпним».
У неділю, 11 липня, Ґертруда, як і зазвичай, відпочивала з товаришами біля річки і додому повернулася виснаженою від сильної спеки. Вона лягла спати, попросивши Марі розбудити її о 6-й ранку або ж, скажімо, не турбувати її до того часу. Можливо, Ґертруда сказала Марі щось незвичне чи просто знову мала хворобливий вигляд. У будь-якому разі Марі дуже непокоїлась і вночі вирішила навідатися до господині. Ґертруда спала, а поряд стояла пляшечка з пігулками. Чи була там якась явна ознака самогубства, чи була пляшечка з-під ліків порожня, чи одразу Марі викликала швидку — ніхто цього не знає. Відомо лише те, що за день до цього Ґертруда надіслала Кену записку з проханням приглянути за її собакою Тундрою, «якщо раптом з нею щось станеться».
За декілька років до того Ґертруда сказала домнулу, що більше не боїться смерті і що для Ґертруди вона позбавлена жала. «Мені цікаво... що буде потім, якщо взагалі існує якесь „потім”», — написала вона в одному зі своїх листів. І тепер Ґертруда востаннє вирушила назустріч незвіданому, от тільки цього разу, вона вже ніколи не повернеться.
В її свідоцтві про смерть, виписаному головним лікарем королівської лікарні Багдада на прізвище Данлоп, указано, що причина смерті — «отруєння діалом». Так називався препарат, до складу якого входила диетилбарбітурова кислота, або аллобарбітал, який у той час використовували як снодійне; пізніше цей препарат зняли з виробництва, частково через те, що він часто ставав знаряддям у спробах самогубства. Данлоп написав, що смерть настала в перші години 12 липня. Сталося це за декілька днів до п’ятдесят восьмого дня народження Ґертруди Белл.
Корнвалліс не взявся доглядати за собакою Тундрою. Але, напевно, Г’ю з Флоренс попросили Марі переправити собаку їм додому. Пес прибув у маєток Маунт Грейс, куди згодом Беллам надійшов лист із каяттям від Корнвалліса, який пояснював, що якраз в той час, коли померла Ґертруда, він хворів, і лише потім зміг зрозуміти значення її записки.
У своїх «Листах» Флоренс написала, що Ґертрудина смерть стала причиною «безкрайньої скорботи та співчуття, які надходили з усіх частин світу, і ми ще раз усвідомили, що її ім’я знали на кожному континенті, а розповіді про неї перетнули всі до єдиного моря». Ґертруда, якою її знала сім’я, перетворилася на легендарну особистість. Один з перших листів, якого Белли отримали з Іраку, надійшов від її товариша Хаджі Наджі, який написав: «Моїм неписаним, а втім, непорушним правилом було завжди надсилати міс Белл перші доспілі фрукти та овочі з мого саду, і я не знаю, куди їх тепер надсилати».
Георг V написав: «Ми з Королевою глибоко засмучені смертю вашої видатної й обдарованої доньки, про яку завжди були дуже високої думки. Разом з цілою нацією ми оплакуємо втрату жінки, яка завдяки силі свого розуму, твердості характеру й особистій відвазі принесла важливу, і я щиро вірю, що ще й довготривалу користь країні та усім тим регіонам, в яких вона працювала з такою відданістю й самопожертвою...».
Секретар з питань колоній, Лео Амері, висловив у пам’ять про Ґертруду свою глибоку пошану в Палаті громад. Сер Валентин Чирол написав зворушливу статтю з описом подруги для газети The Times. Лоуренс надіслав блискучого і, що характерно для нього, чудернацького листа до Г’ю з Індії. У пошуках анонімності та ізольованості, він вступив на військову службу до військово-повітряних сил Великобританії як рядовий Шоу й отримав посаду аж біля міста Карачі. Він нічого не знав про Ґертрудину смерть, аж поки дружина Бернарда Шоу не надіслала йому збірку листів, зібраних Флоренс. Він написав:
«Я думаю, що у своїй смерті вона була дуже щасливою, адже її політична робота — одні з найбільших досягнень, які будь-коли вдавалося здобути жінці — скінчилася, як і моя. Ірак як держава — це відмінний пам’ятник для неї; навіть якщо ця держава проіснує ще всього лиш декілька років, чого я часто побоююся, а часом навпаки сподіваюсь. Складається враження, що якась це дуже сумнівна вигода — уряд — давати його людям, які так довго справлялися й без нього. Я щиро розумію ваше горе, адже у вас більше немає Ґертруди; однак насправді вона ніколи й не була вашою, хоч вас дійсно дуже любила.
Її листи виражали її сутність — енергійну, допитливу, трохи схвильовану, вона завжди була в курсі справ свого оточення й усіх подій дня. Ґертруда була заряджена своєю незгасною бадьорістю; принаймні, якою б втомленою Ґертруда не була, вона завжди могла знайти в собі достатньо зацікавленості, щоб проявити її до того, хто прийде з нею поговорити. Не думаю, що я колись зустрічав настільки цивілізовану людину, у плані ширини її розумових горизонтів. А ще Ґертруда була дуже захопливою, ніколи не можна було передбачити, як далеко і в якому напрямку вона може стрибнути під впливом якогось переконливого експерта, який залучив її думки до свого світобачення. Ми з нею вдвох дуже часто над цим сміялися — річ утім, що я зберіг два її листи: в одному Ґертруда описує мене, наче янгола, а в другому звинувачує в тому, що я одержимий дияволом — і я завжди показував їй спочатку цю першу записку, а вже слідом за нею давав другу, благаючи її бути милосердною що до її теперішніх об’єктів нелюбові...
...для вас її втрата, напевно, зовсім нестерпна, але я такий вдячний вам за те, що ви дали світу таку велику особистість, як Ґертруда...».
Девід Хогарт, Саломон Рейнах, редактор журналу Revue Archéologique, Леонард Буллі з Британського музею й сотні шейхів, британських офіцерів та іракських міністрів висловили своє співчуття з приводу її смерті. У Багдаді король зі своїм кабінетом міністрів створили «Кімнату Ґертруди Белл» з одного з музейних залів, а Генрі Доббс написав, що від імені всіх її друзів вони замовили меморіальну дошку, яка мала бути розміщена в іракському музеї:
• ҐЕРТРУДА БЕЛЛ •
Пам’ять про яку араби берегтимуть вічно з пошаною та любов’ю.
Цей музей вона створила 1923 року, була призначена почесним завідувачем відділу античних знахідок Іраку.
Завдяки своїй надзвичайній обізнаності та відданості їй вдалося зібрати найцінніші стародавні екземпляри.
І не зважаючи на нестерпну літню спеку вона працювала над ними аж до самої смерті 12 липня 1926 року.
Король Фейсал та уряд Іраку на знак подяки за її славні вчинки на благо цієї країни видали наказ назвати головне крило музею її іменем, і з їхнього дозволу її друзі встановили цю меморіальну дошку.
У день Ґертрудиної смерті Фейсала не було в Іраку. Регентом виступав емір Алі. Почувши про її смерть, він одразу ж організував військові похорони. Ґертруду поховали того ж дня на кладовищі на виїзді з міста Багдад. Від протестантської церкви до британського кладовища її тіло везли на автомобілі медичного обслуговування, укривши труну прапорами Великобританії та Іраку й прикрасивши вінками від Фейсалової сім’ї, британського представництва верховного комісара та багатьох інших. Процесія повільно рухалася вулицями, уздовж яких вишикувалися солдати іракської армії, а слідом за нею крокували регент, прем’єр-міністр, верховний комісар і багато інших держслужбовців, як цивільних, так і військових. З усієї країни звалися натовпи людей, щоб подивитися, як проноситимуть її труну й висловити свою пошану мовчанням; ісламські лідери стояли поряд з єврейськими купцями, а ефенді[51] поряд з убогими в лахмітті. У газетах писали, що «до похоронної процесії долучилося все населення столиці». Біля воріт кладовища юнаки з представництва верховного комісара взяли труну, підняли на свої плечі й з неприхованою скорботою понесли до могили. Священик британської армії провів заупокійну службу, і британські високопоставлені офіцери кинули на труну по жмені землі. В оточенні «неосяжного скупчення іракців і британців» — включаючи сера Генрі Доббса, весь штат британського представництва, іракський кабінет міністрів і багатьох племінних шейхів — труну опустили в могилу зі скромним кам’яним надгробком. Як і завжди, вісті розлетілися пустелею із незбагненною швидкістю, і протягом усього дня племінні мешканці сходилися до Багдада: спочатку ховейтати й дулаїми, а слідом за ними шейхи з сусідніх і далеких регіонів.
51
Офіцерське звання, практично відповідає лейтенанту; або просто як форма ввічливого звертання до чоловіків в Туреччині