Вони скромно обвінчалися 10 серпня у маленькій церкві на Слоун-стріт. Медовий місяць молодята провели в американській столиці Вашингтоні, в гостях у сестри Флоренс, Мері, та її чоловіка, Франка Ласелля, на той час секретаря британського посольства. Дорогою назад Флоренс із хвилюванням думала про мить, коли вперше переступить поріг свого нового дому, мить, яка є, напевно, найвизначнішою в житті жінки, яка стає не лише дружиною, а водночас і мачухою. Як нащадок директора Північно-Західної залізниці, Г’ю Белл був транспортною ВІП-персоною. У Мідлсбро начальник станції зняв капелюха й особисто провів їх до потяга на Редкар. Через багато років донька Флоренс і Г’ю, леді Ричмонд, згадувала, як одного разу проводжала батька на лондонському вокзалі Кінґс-Кросс. Вони розмовляли, стоячи на платформі біля дверей вагона. Пасажирів було багато, і відправлення затримувалося. Батько й донька навіть зраділи цій несподіваній нагоді побути разом іще кілька хвилин. Вони продовжили розмову, аж доки до них не наблизився кондуктор. «Сер Г’ю, — сказав він, чемно знявши капелюха, — якщо вам буде завгодно закінчити бесіду, ми готові рушити». Потяг Мідлсбро-Редкар робив спеціальну зупинку на крихітній платформі на околиці саду маєтку Ред-Барнс. Вертаючись з роботи, Г’ю просто виходив з вагона, минав розарій з фонтаном і опинявся біля задніх дверей свого дому. Ґертруда завжди чекала й радісно зустрічала його. Поки вона була малою, Г’ю саджав дочку собі на плечі й ніс додому. Коли Ґертруда підросла, вона вихоплювала у батька портфель і бігла поряд, голосно щебечучи — розповідаючи про все, що сталося за день.
У день повернення молодят з весільної подорожі діти, охайні й чепурні, чекали їх на платформі. За ними вишикувалися слуги, готові шанобливо вітати нову господиню. Флоренс, сподіваючись одразу потоваришувати з малюками, вирішила по приїзді попросити Ґертруду й Моріса влаштувати їй екскурсію будинком і показати кожен закуток від підвалу до горища. На жаль, її плани порушив брат Г’ю, Чарльз, якого молодята зустріли в Мідлсбро і який з найщирішим наміром, але не вловивши делікатності ситуації, напросився їх супроводжувати. Аналогічно неромантичний Г’ю, ледве переступивши рідний поріг, одразу ж попрямував у кабінет і зарився в папери. Покинута у вітальні наодинці з Чарльзом, мріючи, щоб він якнайшвидше пішов, зніяковіла Флоренс розмовляла на відсторонені теми, а її не менш знічений новий родич закляк у кріслі, не знаючи, що відповідати.
Задоволена Ада нарешті відбула до Лондона, і для восьмирічної Ґертруди та п’ятирічного Моріса почалося нове життя. Оскільки діти в такому віці ще не усвідомлюють, що у їхніх батьків є приватні справи, новина про одруження татка з Флоренс могла стати для них шоком. Обговорюючи свою нову мачуху, Моріс припустив, що їй років вісімдесят, однак сестра наполягала, що їй трохи менше — можливо, не більше шістдесяти. Бідолашній Флоренс було лише двадцять чотири, на вісім років менше, ніж Г’ю.
Так у життя Ґертруди увійшла добросердна жінка, яка вплинула на її розвиток більше за будь-кого. Цей вплив, хоч і не завжди з бажаним результатом, був здебільшого позитивним і суттєвим. Флоренс мала чимало талантів. Вона зналася на музиці й літературі, писала есе і п’єси; могла з будь-ким знайти спільну мову; цікавилася соціологією та дитячою освітою. Усе, що робила Флоренс, лишалось у рамках ролей, які вона вважала найважливішими для жінки й матері. Безмежно віддана сім’ї, вона водночас відзначилась активною громадською діяльністю. Її заслуги перед громадою принесли Флоренс публічне визнання, а з часом — і Орден Британської Імперії. Драми й комедії, які вона любила писати, спочатку призначалися лише для дитячих домашніх вистав. Але пізніше, під дружнім тиском знайомих театралів, вона написала три п’єси, які поставили на сценах театрів лондонського Вест-Енду. Що цікаво, Флоренс наполягала на нерозголошенні свого авторства.
Флоренс була спочатку спантеличена північними звичаями. Щойно познайомившись із сусідами, вона почала по вівторках влаштовувати для сімейних пар домашні «прийоми» з легкими напоями. З чималим подивом вона дізналася, що йоркширці не супроводжують своїх дружин на такі заходи. Її біограф Кірстен Ванґ пише про одну даму, яка прийшла разом із чоловіком і пошепки жалілася розгубленій Флоренс: «Ледь-ледь я вблагала містера Т. піти зі мною. І чого це мені вартувало!». Неначе боячись осуду з боку подруг, усі жінки приходили разом, але у домі розсідалися по різних кутках, після чого западала тиша. Не знаючи, як їм догодити, Флоренс, приміром, запрошувала їх сідати ближче до каміна, однак у відповідь чула: «Дякую, мені і тут добре». В одній зі своїх книжок Флоренс пише про героїню, учительку, яка щойно приїхала на Північ: «Вона почувалася ніяково серед прямодушних мешканок Йоркшира... Це був той клас людей, які мовчать, коли їм нічого сказати; коли ж вони говорили, їхня грубувата відвертість бентежила її навіть більше. Водночас ці жінки були доброзичливі й ставилися до неї з приязню». Завдяки завзяттю нової місіс Белл її «прийоми» незабаром стали невід’ємною частиною світського життя міста.
Понад усе Флоренс прагнула налагодити стосунки з дітьми Г’ю. Восьмирічна Ґертруда дивилася на неї з недовірою й водночас з цікавістю. У незнайомці, яка увірвалася в їхню сім’ю, було дещо, що вабило дівчинку — паризький лоск, як у манерах, так і в одязі. Хоча загалом Флоренс була людиною серйозною та схильною до моралізаторства, вона ніколи не висловлювала претензій, якщо хтось виявляв інтерес до її зовнішнього вигляду, і не вважала любов до гарного одягу проявом легковажності. Вона старанно приховувала свої думки й погляди, висловлюючи їх радше у формі оповідань чи есе. Ось, наприклад, як вона описує одну героїню:
«В Урсулі було те, що французи називають „genre”[6]... Найточнішим англійським відповідником є слово «стиль», але воно... означає також і зовнішній шик; тоді як „genre” — це витонченість внутрішня, вона характеризує не сам одяг, а те, як його носять. В англійській мові немає точного відповідника, бо саме поняття трапляється так нечасто, що не виникає й потреби в окремому терміні».
За прикладом Флоренс Ґертруда теж розвивала в собі «genre», те, що люди при знайомстві з нею характеризували як «лондонські манери, паризькі туалети». Проте сама Флоренс не була модницею. Вона все життя носила сукні, модні за часів короля Едуарда, бо вважала, що вони їй личать, навіть у двадцяті роки XX століття, коли в моду ввійшли короткі спідниці. Її онука згадує, як одного разу в Лондоні бабуся послизнулася на тротуарі й упала. Дівчинка була щиро здивована тим, що у бабусі під спідницею... такі ж ноги, як і в усіх людей! Дещо схильна до манірності Флоренс не знімала з рук сірих шовкових рукавичок, не лише надворі, а й у приміщенні, навіть коли грала на роялі.
Ґертруда швидко росла. Вона була норовливою дитиною, що звикла змагатися з тіткою Адою, гувернанткою, рідним братом і навіть домашньою прислугою за батьківську увагу. Така дитина легко могла стати для молодої мачухи ворогом. Проте Флоренс, навпаки, була вкрай турботливою, завжди сповненою ніжності, доброти й співчуття. Вона була уважною до обох дітей, завжди готовою вислухати й підбадьорити. Флоренс не терпіла неробства й дітям знаходила постійні заняття: якщо з’являється вільний час, то слід проводити його за книжкою, а не за «бездумним вештанням». Пасинкові вона любила читати вголос. Моріс не був надміру емоційним, та й рідну матір, з огляду на його вік, він не пам’ятав, тож до Флоренс хлопчик прикипів миттєво.
Ґертруда довго не могла визначитись у своєму ставленні до мачухи, яку їй треба було називати «мамою». Г’ю, безперечно, намагався вплинути на доньку, просив її бути доброзичливою й слухняною; але те, що в їхні стосунки ввійшов хтось третій, жінка, яку Ґертруда спершу сприйняла ворожо, не могло не лишити болісного осаду в дитячій душі. Зв’язок між Ґертрудою і Г’ю був дивовижним. Вони обожнювали одне одного і зберегли це взаємне почуття на довгі роки, навіть перебуваючи в різних куточках світу. Флоренс писала: «Невід’ємною частиною життя Ґертруди з раннього її дитинства були стосунки з батьком. Її відданість батькові, її щиросердне захоплення ним, їхня міцна дружба і глибока взаємна прив’язаність були самим сенсом існування для них обох аж до самої її смерті». Ці слова також розкривають у Флоренс шляхетну людину з бездоганною інтуїцією: вона ніколи не дозволяла собі ревнувати, ніколи не намагалася розірвати зв’язок між батьком і донькою.