Спантеличений Петр якусь хвилину мовчав.
— Я дуже неохоче відкликую свою пропозицію, — озвався він нарешті, — бо вона справедлива. Але при всій своїй справедливості, як видно, суперечить основній меті — збагатити державну скарбницю, через те я уповноважую вас, секретарю, в найкоротший термін детально розробити новий проект, такий, щоб моя головна ідея — приперти до стінки власників усіх будинків — була збережена і щоб бідарі вільніше відітхнули, а державна скарбниця збагатіла.
— Я так і вчиню, високосте, — сказав Мачісте й щось ретельно занотував до свого записника.
— Але на цьому, — вів далі Петр, — мій захопливий діалог з доном Тімонелем не закінчився. І я вас запитую: які ще податки, крім цих шістдесятьох золотих монет, ви сплачуєте щороку?
— Як член Великої ради, — відповів дон Тімонель, — я, за законом, увільнений від усіх інших податків.
— Отже, податків ви не сплачуєте, а за те, що засідаєте в Суді дванадцятьох, навпаки, отримуєте пристойну винагороду, — сказав Петр.
— Мізерне відшкодування, високосте, — заперечив дон Тімонель. — Судові розгляди забирають неймовірно багато часу, а час, як кажуть, гроші.
— Ну, тоді це відшкодування я скасовую, — сказав Петр. — Хто не хоче засідати в Суді дванадцятьох тільки тому, що вважає це почесним громадянським обов’язком, нехай відмовиться від цієї посади. Хто пристає на мою пропозицію? Дякую, бачу, що пристають усі. А що стосується привілею членів Великої ради — не сплачувати податків — то цей привілей я теж скасовую. Це смішно, обурливо і незбагненно, що ремісники цехів і дрібні торговці сплачують податки, тим часом як найбагатші з—поміж них, котрі репрезентують їх у Великій раді, від податкової повинності увільнені. Мені добре відомо, що це узвичаєна практика, запроваджена в усьому світі, — наприклад, у моєму рідному місті Празі коншели теж увільнені від податків, — але це не є підставою для того, щоб таке неподобство я терпів і тут, у Страмбі, яку я хочу зробити і зроблю, можете мені повірити, — взірцем того, якою має бути гармонійна і щаслива людська спільність, про яку мріяли Платон і Томас Мор. Ох, синьйори, сутужно вам доведеться, я вас попереджую, сутужно! Реформи, котрі я запроваджував досі, — скасування посту й припису євреям носити жовті кружальця, заснування університету, — це були тільки дрібниці й абищиці, з їхньою допомогою я лише перевіряв свої можливості; як бібліотекар, котрому доручили впорядкувати занедбану книгозбірню, найперш роззир—неться довкола, підніме з підлоги чийсь недолугий твір і покладе його на стіл, перед тим як розпочати свою справжню працю — класифікацію, облік і переставляння. Тепер ми зіткнемося з найсерйознішим і найболючішим — з питанням грошей, питанням податків, питанням державних доходів. Та оскільки я вояк і дипломат, а не фінансист, то ці питання я переношу на розгляд нашого чергового засідання і наказую вам, Мачісте, підготувати докладний і вичерпний проект суворого оподаткування великої власності. А поки що дякую вам, синьйори, за вашу увагу і виняткове порозуміння.
Петр вийшов, і в Великій раді на хвилю запала тиша, яку першим порушив молодий Мачісте в окулярах. Він сердито пошпурив свій записник, куди недавно щось занотовував, і підвівся.
— Синьйори, я вас залишаю, — мовив він роздратовано. — Заради цього справедливого герцога я не збираюся підбурювати проти себе кожного, хто в Страмбі має вагу, гроші й становище. Ще сьогодні я спакуюсь і поїду до тітки; на околиці Умбрії в неї є куряча ферма, і в одному з листів вона запрошувала мене до себе.
— Щасливої дороги і до скорого побачення, все це вже недовго потриває, — зауважив мудрий аптекар Джербіно. — Бо наш справедливий герцог щойно виніс свій восьмий смертний вирок, і цього разу — самому собі.
Принцеса Ізотта повернулася до Страмби таємно, так само, як за добрих давніх часів, ще за життя батька, покинула її; приїхала вночі, коли брами були замкнені, а все місто вже спало, в супроводі Інтрансідженте та чоти стомлених кардиналових вояків… Самого кардинала варта, яка пропустила принцесу, в її почті не помітила; невдовзі по всьому місту з уст до уст передавалася сумна звістка, що його Еміненції вже немає в живих; несправедливість, жертвою якої він став у Перуджі, нечуване насильство, вчинене над ним, нібито так приголомшили шляхетного мужа, що серце його не витримало й зупинилося навіки.
Це була підступність долі, жорстокий удар у спину, катастрофа, така страхітлива й несподівана, що в Петра, коли він почув цю новину, опали руки, а коліна так ослабли, що він звалився в крісло, у якому звичайно сидів герцог Танкред, коли грав у шахи, — це було в маленькому особистому кабінеті, успадкованому після покійного правителя; Петр зовсім розгубився й не знав, що йому чинити далі. Тепер на нього падає відповідальність не тільки за втрату принцесиного посагу, не тільки за те, що Ізотту в Перуджі було посаджено у в’язницю, але й за смерть кардинала; бо герцогиня—вдова і пріор Інтрансідженте, а може, й сама Ізотта припишуть йому ще й це нове нещастя, — в цьому не було ніякого сумніву, байдуже, що смерть кардинала була цілком природна, вона могла настати хоч так, хоч так і без цього зайвого хвилювання, яке в нього викликали Perusini superbi. Водночас у Петра не залишалося жодного сумніву і в тому, що це лиховісне ускладнення стане ще однією перепоною між ним й Ізоттою і знову віддалить, або й зовсім унеможливить їхній шлюб, без якого, за словами досвідченого майстра Шютце, Петрове тронування навряд чи стане міцним, отож усі приготування до весілля, на яке страмбська скарбниця повинна була позичити гроші в євреїв, стануть марними й гідними посміху. І поки він сидів, розгублений і безпорадний, біля шахового столика, звісивши руки, й своєю рідною мовою запитував себе: «Що далі, що ж тепер?» — почулося легке шкрябання в двері, і до кімнати ввійшов майстер Шютце, тримаючи в руках нове вбрання, яке Петр замовив йому, вбрання відповідно до цих сумних обставин — скромне, витримане в темних тонах, без оздобних прорізів і торочки — одне слово, без модних ефектів.
— Коротко кажучи, на вашому місці я був би тепер дуже обережний, гер фон Кукан, — відповів він на запитання, яке Петр хвилину тому ставив сам собі, а тепер переклав на рідну мову майстра Шютце. — Уникайте яєчних омлетів, бо…
— Знаю, — урвав його Петр. — У яєчні омлети зручно підмішувати отруту під назвою volpe.
— Достеменно так, — вів далі майстер Шютце. — І не вірте нікому й нічому. Боронь вас Боже з’їсти пів—яблука, навіть якщо хтось на ваших очах візьме його з кошика й, розрізавши навпіл, одну половину подасть вам, а другу з’їсть сам, бо ніж, найімовірніше, може бути намазаний отрутою тільки з одного боку, так, що ваша половина буде отруєна, а друга — ні. Це — новина в мистецтві отруювати, і про це слід добре пам’ятати. Люди винахідливі й хитрі, а ви, гер фон Кукан, за короткий час стали як сіль в оці для стількох поважних осіб, що аж дивно, як це вам удалося. A propos, я маю для вас цидулочку.
— Від принцеси? — вигукнув Петр.
— Та ні, — зітхнув майстер Шютце. — 3 принцесою ваші справи зовсім кепські, і не розраховуйте, що вона так швидко почне писати вам цидулки. — Він пошукав у кишенях і в одній із них знайшов цидулку. — її підсунула мені Bianca matta — ви її знаєте, — щоб я передав вам. Що більше я стежу за цією кудкудакливою карличкою, то більше мені здається, що не така вже вона й matta, як усі гадають, а тільки прикидається, бо юродство забезпечує їй тепленьке містечко при дворі.
На аркушику, вимащеному шоколадом, круглими незграбними літерами було написано: «Петре, май очі на потилиці й носи металевий нашийник».
— Ні, вона все ж таки matta, — сказав Петр, прочитавши це попередження майстрові Шютце. — Тут же немає ніякого глузду.
— E ні! Є, є, — заперечив той. — І це, по суті, те ж саме, про що я вас тільки—но попереджував. Я остерігав вас перед отрутою, а Б’янка остерігає вас перед нападом.