Сенсу цього запитання Петр не схопив, але оскільки єзуїти добре навчили його мистецтва ніколи не залишати без відповіді жодне запитання, навіть найнесподіваніше, й краще бовкнути якусь дурницю, аніж промовчати чи щось невиразно пробелькотіти, він, ні секунди не вагаючись, відповів:
— Про це вам, мабуть, краще спитати в моєї матусі.
Тільки—но він це доказав, як дами, котрі сердито стежили за цією сценою, почали реготати, глузливо гигикати й непристойно хихотіти; вони реготали на всю залу, а хлопчаки, зрадівши цій розрядці напруженої атмосфери, вплели в їхній хор, хоч і не розуміли, в чому річ, свої вищання, кумкання і каркання, внаслідок чого в залі знявся неймовірний шарварок; та це тривало недовго, бо обурений граф спершу побуряковів, причому на лобі й на скронях у нього набрякли жили, а потім скочив на свої короткі ноги й зарепетував, показуючи на двері:
— Геть, усі геть, щоб я вас тут більше не бачив! Забирайтесь геть, якщо не вмієте поводитися! З кого ви реготали? З мене ви реготали, бо цей хлопчина відповів на моє запитання швидко й слушно. Ви реготали з мене в моєму власному домі, pronti, pronti,[9] геть! Вас це, звичайно, не стосується, синьйоро, — обернувся він до пані Афри, тим часом як інші дами з переляканим вереском кинулися навтьоки, тягнучи за собою своїх хлоп’ят, штовхаючи одна одну, наче переполохані кури, в метушні, яку, до всього, посилював прислужливий мажордом, який зійшов з підвищення й розмахував руками, ніби тонкими чорними крилами, підганяючи до дверей витурених жінок і дітей.
«Цей пан суворий, тут я довго не затримаюся», — подумав Петр; натхнений цією сценою, він з цікавістю спостерігав, як граф після раптового вибуху знову сів у крісло і, заплющивши очі, чекав, коли очиститься Sala del paradiso, котра ненадовго обернулася на пекло, і як його обличчя поступово набирало властивого йому кольору слонової кості.
Коли знову настала тиша, граф, усе ще не розплющуючи очей, кинув коротко й різко:
— Провітрити.
Лише після того, як його наказ було виконано і двоє слуг з допомогою гаків на жердках повідчиняли високі вікна, так що в прегарній залі потягло свіжим повітрям раннього ранку, граф устав і, мовби бажаючи винагородити товариство за свою недавню втрату самовладання, почав поводитись вишукано й чемно.
— Прошу, сідайте, синьйоро, — мовив він і, підвівши пані Афру до столика, викладеного перламутром, сам підсунув їй стільця й сів навпроти неї. — Перше ніж ми продовжимо наші переговори, треба, щоб усе було ясно з самого початку: ви, сподіваюсь, католичка?
— Католичка і до того ж благочестива, — відповіла пані Афра. — Щодня ходжу молитись до костьолу міноритів.
Вимовивши це, вона відразу ж злякалася, бо обличчя графа Гамбаріні зненацька, немовби хтось задув свічку, подурнішало і втратило свій попередній вираз; такі парадокси іноді трапляються, коли людину раптом осяє блискуча, немовби дарована з небесних висот думка.
— До костьолу міноритів, кажете?
— Так, з вашого ласкавого дозволу, до костьолу міноритів, — невпевнено повторила пані Афра.
— Але мінорити, — закричав пан граф, — це ж негідники, які вже два роки відмовляються продати мені архангела Михаїла, що висить там у них!
— Я цього не знала, — провинно відповіла пані Афра. — Запевняю вашу графську милість, що якби я була знала, що вони прогнівили вашу графську милість, то. пішла б молитися в інше місце.
— Не в тім річ, — зітхнув граф. — Хвилину тому мені не давала спокою думка, яку картину нагадує мені обличчя вашого сина, а для знавця мистецтва мого рівня це надзвичайно болісно й прикро, бо я не маю кого попросити про допомогу і в своїх шуканнях можу покладатися тільки і тільки на самого себе й на свою пам’ять, котра загалом чудова, але цього разу так по—зрадницькому підвела мене. Та я нарешті згадав: так, це образ архангела Михаїла з того костьолу, куди ви щодня ходите молитись. І це означає, що він кожного дня був у вас перед очима?
Пані Афра невиразно уявляла собі, що в міноритів висить якийсь архангел Михаїл, хоч і справді майже щодня бачила його перед собою, але вирішила, що буде розумно, коли вона дасть графові ствердну відповідь:
— Іноді й по кілька разів на день, ваша графська милосте.
— І тоді, коли ви носили під серцем свого сина, теж? Пані Афра сором’язливо схилила голову.
Граф здійняв обидві руки до алегорії Зими, що оздоблювала ту частину стелі, під якою вони сиділи.
— Accidente![10] —вигукнув він. — Але ж це означає, що тим часом як художники копіюють творіння природи, природа цього разу скопіювала витвір мистецтва, і що мінорити можуть подавитись своїм Михаїлом, бо я тепер матиму дома цілком пристойну його копію, намальовану пензлем самого всевишнього. Певна річ, — він глянув на Петра, — якщо цей ragazzo не бовдур і не негідник. О, non scherzamo, я не жартую, бо я не тільки знавець мистецтва, а ще й купець і не в моєму звичаї купувати кота в торбі. Як тебе звати, хлопчику?
— Мама вже вам сказала, що мене звуть Петр. Граф насварився на нього пальцем.
— Мені здається, що своїй незначній персоні ти надаєш аж занадто великої ваги, якщо вважаєш, що твоє ім’я, висловлене всього один раз, має кожному глибоко запасти в пам’ять. Скільки тобі років?
— Дванадцять, — відповів Петр, не зважаючи на те, що матуся звеліла йому приховати два роки, коли його запитають про вік.
— Це не зашкодить, якщо компаньйоном у мого сина буде трохи старший хлопець, — мовив граф. — А тепер скажи мені: за скільки днів Господь сотворив світ?
— У Біблії написано, що за шість.
— Слушно, дуже слушно. А хто є найбільшими ворогами роду християнського?
— Кажуть, що турки.
— Це «кажуть» можеш залишити при собі, якщо не хочеш викликати враження, що ти сам у це не віриш, — зауважив граф. — 3 яких елементів складається світ? Скільки їх?
— Та начебто чотири, — відповів Петр. — Земля, вода, вогонь і повітря.
— Слушно, але без цього «та начебто», — сказав граф. — Додавши «та начебто», ти цим самим висловлюєш сумнів, як і в попередньому випадку словом «кажуть». Закарбуй собі в пам’яті: ти такий малозначний і нікчемний, що твоя особиста думка нікого не цікавить, так само як ніхто не зобов’язаний пам’ятати твоє ім’я. А тепер я ще хотів би почути, скільки разів число «шість» уміщається в шістдесятьох шістьох. Двічі, еге ж?
Петр усміхнувся.
— Ну звичайно, двічі, якщо хтось число «одинадцять» вважає еквівалентом «двійки», бо її записують двома одиницями.
Граф закліпав очима, трохи розгублений.
— Отже, коротко і ясно — скільки разів?
— Мені здається, я вже сказав, що одинадцять, — відповів Петр, усе ще всміхаючись.
— Нарешті хоч один факт славний юнак Петр Кукань із Кукані визнає беззастережно, — всміхнувся граф. — Гаразд, ти витримав іспит, ти не в тім’я битий і свою нестерпну самовпевненість іноді приборкуєш тим, що вмієш мило, і я б навіть сказав, майже скромно, всміхатися. Але чорт забирай, я тільки тепер усвідомив, що коли поставив тобі перше запитання, за скільки днів Господь сотворив світ, а ти відповів: «У Біблії написано, що за шість», ти й тоді не хотів посилатися на авторитет Святого письма, навпаки, те твоє «у Біблії написано» мало такий самий скептичний сенс, як і твої пізніші «кажуть», «та начебто», за що я тобі вже дорікнув. Виходить, ми саме на тебе й чекали, якщо вірити або не вірити Святому письму.
Тут утрутилася пані Афра, схвильовано запевняючи графа, що Петр — хлопець побожний і взірцево пильнує обов’язок, який на нас покладає наша свята віра, однак усемогутній пан граф, на гарному, тонкому обличчі якого відбилася утома й нудьга, підвівся на знак того, що більше вже нічого не бажає слухати.
— Що ж, спробуємо, — сказав він. — На саму тільки думку, що знов довелося б оголосити конкурс, мені робиться зле.
Так почався новий етап у Петровому житті.
У вчених книгах, де алхіміки описали свої дії, вперто підкреслюється та обставина, що винайдення Філософського каменя має сенс не тільки практичний, але — головним чином і передусім — духовний, або спіритуалістичний сенс, тобто в даному разі мова йде не тільки про перетворення простих металів у метали благородні, але також і про зміцнення погляду на світ, який спирається на основний догмат, що «все походить з одного», тобто що всяка матерія — мертва і жива — походить з однієї і тієї самої основної праматерії; винайдення Філософського каменя веде також до метаморфози людини, яка займається Великим творінням: від природи ниций і грішний, як і всі люди, алхімік у тому неймовірному випробуванні терпеливості, що йому він мусить постійно піддавати себе під час праці, поволі позбувається своїх схильностей і захоплень, свого егоїзму, заздрості та інших мерзот. Нечиста посудина скверни, чим він був напочатку, з плином років стає кришталевим келихом покірності, самозречення та інших мирських чеснот; таким чином, хибна загальна думка, ніби надлюдські алхімікові зусилля рухає тільки і тільки бажання розбагатіти, бо в тих рідкісних випадках, коли Велике творіння вдасться йому якнайкраще, він стане таким морально досконалим, що все золото світу для нього вже не матиме вартості.