У празького алхіміка, шукача Філософського каменя, тобто речовини, за допомогою якої можна було б усі метали обертати в золото й срібло (у символічному значенні — шукати ключ істини), народжується син Петр (аналогія до апостола Петра, звісно іронічна), до чого причетні богині долі — парки, а їх, як відомо з античної міфології, є три, що символізують плин життя. Стародавні мойри Клото і Лахесіс у трактуванні В. Неффа — добрі богині, вони наділяють Петра здоров’ям, красою й усіма чеснотами. Водночас їм протистоїть воля третьої парки Атропос, яка зовсім не заперечує рішення сестер, але поводиться вкрай загадково, навіть понуро—загадково, і тільки в кінці роману «Королеви не мають ніг» автор, змальовуючи три велетенські, майже прозорі жіночі постаті, що підіймаються з дна долини, засвідчує, що дві з них білясті, а третя (саме Атропос) — чорнява. Вони схилили голови й ніби розглядали згори Петра. Тоді біля голови чорнявої пролетів темний птах (там, де в неї мав би бути рот, каже письменник, коли б він у неї був), і цей птах видає насмішкуватий, пронизливий клекіт, тобто Атропос, ніби погодившись із присудом сестер, додає власного негативного ставлення: тут ми маємо відбиття фольклорного поняття Долі як антагоністичних начал — Долі й Недолі. Атропос задоволена присудом добрих богинь, бо він сам від себе породжуватиме зло. Висновок, на перший погляд, несподіваний, навіть курйозний, коли б не було в тому глибокої житейської правди.
Тут доречно згадати одну разючу сцену, коли Петр Кукань, зв’язаний i поранений, іде пішки з мотузком на шиї між двох вершників, Алессандро й Акілле. Він уже навіть хоче померти, аби нічого не відчувати, і ось тоді бачить видіння: з’являється до нього Ізотта в одежі черниці й показує йому язика, папа в образі селянина на ослі протягує йому для поцілунку ногу; далі він іде крізь шпалери знайомих, які сміються, гримасують і показують Петрові сідниці, бачить подесту з міста Перуджі, Фінетту з оголеними грудьми й кинджалом в руці, покійного імператора Рудольфа, герцога Танкреда, гірського розбійника, якого Кукань убив, — ось вони, ті наслідки, той результат Петрових пригод, його плоди. Від насіння, яке він посіяв; i це його прикро вражас, бо ніякого зла сіяти в цьому світі він не бажав.
Отут і починає спрацьовувати сумна, на мій погляд, іронія В. Неффа. Супергерої, як такі, — породження віри в сильну людину, позитивну, гарну, здорову, фізично нездоланну: саме такий герой увійшов у літературу а згодом і в кіно, і перетворився в один із заяложених мистецьких штампів. Генеза ж цього образу — в пригодницьких романах XIX ст., він переходить із легкотравного чтива на зразок романів А. Дюма в спроби побудувати філософську концепцію надлюдини (Ніцше), чи, з другого боку, створи и вельми знайомого нам «позитивного героя» виробничих стосунків, котрий начебто позитивно будує світ, а, як виявляється в дійсності, не менше його і руйнує. Подальший шлях розвитку цього образу — спроба культивувати його не лише в літературі й філософських роздумах, але й у житті — такий тип, в кінцевому підсумку, починає культивуватися фашизмом різних гатунків, сталінізмом та маоїзмом відверто дегуманізуючн саме поняття людини й поняття її чеснот (досить згадати, що ідеологом верітаріїв в останній частині трилогії «Прекрасна чарівниця» стає такий собі пройдисвіт і цинік Медард, типовий міщанин—хамелеон, який легко і вправно перетворює службу позитивним ідеям Петра Куканя у воєнне розбійництво, зрештою, у власне збагачення). Ні, сам Кукань не має честолюбних помислів, ані реального прагнення посісти видне місце і збагатити власну персону. Кукань у своїй першооснові й справді безкорисливий, а його зовнішність цілком невинна й симпатична. Він лишається безвісним, людиною без коріння, а його швидкоминуча, як шумовиння на хвилях, слава стає безіменною силою, якою не проти скористатися сильні світу цього (папи, імператори, королі, султан, герцог Вальдштейн); з допомогою Куканя вони бажають досягти перемоги у світовій бійні. Кукань сприяє їм, позичає свою маску такого невинного, безкорисливого хлопчиська; сприяє, зрештою, навіть своїм відомим антагоністам — молодшому Гамбаріні в першій чи Вальдштсйну в третій частині трилогії. Кукань, як супергерой, зрештою, — символ соціальної демагогії цього світу, адже, як ми казали, жодне з учинених ним геройств не приносить нікому добра (давня євангелічна істина: «За ділами їхніми судіть їх»); та й сам він, убиваючи своїх суперників, не гнітиться актом убивства й не мучиться гризотами сумління, тобто з веселою, білозубою усмішкою переступає, як і всі супергерої, через трупи тих, проти кого постає. Його життя також не легке, повне складних випробувань та небезпек, однак герой вірить у власне безсмертя і знає, що залізний панцир під сорочкою вбереже його від куль та кинджалів, а металевий нашийник — від зашморгу; зрештою, навіть ідучи на безрозсудні дії, він ніби знає про присуд собі добрих богинь і вірить у щасливий вихід із найскрутніших становищ.
І сталося те, що мало статися. Кукань хоч і живе своїми первісними, на позір добрими, началами, поступово починає втрачати владу над собою, тобто поступово перетворюється на маріонетку, якою граються проти волі самого героя. Вперше це сталося тоді, коли папа римський підписує буллу на його Страмбське герцогство («Королеви не мають ніг»), а вивершенням стає момент, коли в обложеному Магдебурзі виникає секта верітаріїв («Прекрасна чарівниця»). І тут, і там Петр намагається реформувати світ, при тому виходячи з ідеї добра. І що цікаво: коли в Страмбі його реформаторство сприймається оточенням та й самим народом, як нерозумне дивацтво, коли він там не знаходить ані підтримки своїм задумам, ані розуміння, і, зрештою, опиняється в ізоляції, то наприкінці трилогії Кукань здивовано дізнається, що уже виник чималий гурт його однодумців, які повторюють його істини і скандують їх, як у новітній історії прихильники культурної революції в Китаї скандували цитати з повчань Мао. Секта виникає незалежно від волі самого Куканя, і єдине, що йому залишається, підкорити її своєму впливові. Але цей вплив дуже незначний, бо кожен із верітаріїв, скандуючи доброчесні істини Куканя, залюбки бере участь у грабунках, а пограбоване не тільки кидає у спільний казан, а й приховує у власних тайниках, тобто чинить той—таки суспільний розбій, який законно чинила верхівка Страмби, а Куканеве реформаторство тому й не відбулося, що він перешкоджав страмбанцям чинити те саме, тобто почав їм заважати. Так само безперспективні стають і його миролюбні наміри; Петрові, зокрема, доведеться дізнатись, що дії його загону стали дисциплінуючим стимулом для армій, котрі брали участь у Тридцятилітній війні і вже почали масово розкладатися, тобто його дії фактично стають не стимулом припинення бійні, а засобом її посилення, відтак героєві доводиться переконатися, що його дії марні і війни не припинять. Або візьмімо той момент, коли Петр приносить шведському королю опис недоліків у німецьких фортецях, сподіваючись, що переможуть шведи («Прекрасна чарівниця»). І це стало стимулом загострення війни.
Отже, образ Петра Куканя неодновимірний: він ніби дволикий Янус, але не тим, що підступний, зловмисний і тільки вдає з себе доброго, гарного, милого; дволикість його вимірюється фатальністю наслідків його добродійності. Не відразу він перетворюється і в маріонетку. Так, дістаючи буллу на Страмбське герцогство, він чудово розуміє, що його хочуть використати, так само чудово розуміє, що герцог Танкред, обіцяючи йому руку дочки, теж найменше думає про нього, як про гідну людину, а хоче перетворити його в маріонетку. Хочуть учинити це страмбські правителі, пізніше султан та інші можновладці — завжди це завершується втечею героя. Так, йому постійно доводиться тікати: тікає він з Праги, з фортеці Српно (до речі, вигаданій автором), з Відня, зі Страмби, везучи єдиний свій здобуток — потворну карличку Б’янку і нерозважливо гублячи при цьому батьків Філософський камінь, тікає з Італії, Туреччини, Франції, тікає, весь час щось втрачаючи. І ось нарешті настає кульмінація: перетворення Куканя в повну, керовану іншими, маріонетку — він стає кандидатом на чеську корону. На цьому моменті («Прекрасна чарівниця») треба зупинитися докладніше.