«Великі завдання чекають на тебе, любий Петре, бо ти помиляєшся, якщо вважаєш, що Філософський камінь — вінець усього й, отже, твій батько вже звершив справу свого життя. Чого варте все золото й срібло світу, якщо людське життя таке коротке й повне стількох страждань! Але все це байдуже, байдуже — заради цього й прийшов на світ Петр Кукань із Кукані, щоб для власної потреби й потреб своїх ближніх винайти алкагест — універсальний лік, який убирає, розчиняє і виводить із тіла все, від чого воно старіє, і завдяки цьому робить людину безсмертною. Та Петр Кукань із Кукані буде далекий від того, щоб задовольнитись реалізацією алкагесту: рід Куканів він укриє славою завдяки тому, що розгадає загадку ізоляції Світового духу і таким чином відшукає субстанцію, з допомогою якої гниле дерево оберне на дерево здорове, а вмираючому старушкові поверне юнацьку бадьорість і силу; і якщо твоя геніальність, у якій я не сумніваюсь, з’єднається з гордливістю і витривалістю, ти зможеш вирішити нарешті й одвічну проблему гомункула, штучної людини, зародженої в реторті».
Скупо усміхаючись, пан Янек примружив стомлені очі, щоб у всій довершеності уявити собі цього гомункула, вільного від людських вад, завбільшки з палець, і чарівного, як воскова фігурка, виліплена майстром, жвавого й пустотливого, як поганин, і при всьому тому безмежно вдячного за своє незбагненне існування, бо, як відомо, нема нічого гіршого, ніж небуття. Він бачив його, цього дивовижного куцанчика, завдяки науці вирваного з безмежної порожнечі, такого кумедного хлопчичка, бачив, як він розгулює на столі серед книг, циркулів і каламарів, завжди готовий звідкись вискочити чи визирнути — стрункий, граційний, виряджений у гарненьке вбраннячко іспанського дворянина, при боці — рапіра, зроблена з нагостреного жала шпигувальної голки, якою він колись виграє свою першу битву з голодною мишею. Тим часом як учений, ціпеніючи, уявляв собі цей жорстокий двобій найшляхетнішої істоти з найнікчемнішою і найпримітивнішою твар’ю з усіх, що бігають по землі, пенсне з’їхало йому з носа, і він заснув тихим, міцним сном.
Отже, тієї прохолодної ночі наприкінці квітня в домі Куканів спали всі — пан Янек, якому снився гомункул, брат Августин, якому, безперечно, приснилося щось благочестиве, дитятко, якому, нам здається, не снилося нічого, і мамуня, молоденька, але енергійна дочка вбогого холо—щія; їй, відповідно до простоти її думки, снилося щось невиразне про золоті карети, в яких колись їздитиме її син. Тим часом над колискою, де не візьмись, нахилилися три жінки.
Де взялися — там взялися, але це достеменно так, і нічого тут не вдієш. Прийшли звідкільсь, звідкіль завжди приходили з давніх—давен, і тепер усі три стояли біля колиски — стрункі, убрані в блискучі, вільно спадаючі шати і трохи просвічувалися — то більше, то менше. У ті часи їх називали парками, так їх називають і дотепер, але насправді це були стародавні мойри язичницької єресі — Клото, Лахесіс й Атропос, дочки Зевса—громовержця. Клото і Лахесіс були білі чи білясті, Атропос — чорнява, така чорнява, що якби не кілька жарин, які ще яскріли у вогнищі каміна, її взагалі не можна було б побачити в темряві.
Перед тим як розпочати сповнювати своє призначення, заради якого вони звідкільсь сюди прибули, всі три роздивилися дитятко, чию долю їм судилося визначити. Клото і Лахесіс, нахилившись над колискою, зосереджено міркували, яку цноту присудити цьому хлоп’яточку, котре рівно посапувало й з першого ж погляду підкорило їхні серця — пусте, що ці серця були прозорі. Зате Атропос задовольнилася одним—єдиним поглядом, який вона побіжно кинула на дитятко, й не думала ні про що. Та й у цьому не було потреби. На її думку, надмір різку, кожна людина — чоловік це чи жінка, білий чи чорний, плебей чи вельможа, такий чи сякий, — заслуговує тільки найгіршого. Зло завжди простіше за добро.
— Як, по—вашому, сестри, чи не пора нам починати? — озвалася вона трохи перегодя.
— Що ж, починай, — відповіла Клото.
— Гаразд, починай, — погодилася з нею Лахесіс. Вони з досвіду знали, що для дитяти вигідніше, коли почне чорнява Атропос, бо навіть якщо вона й присудить йому найстрашніше лихо—недолю, вони, добрі богині, зможуть ще щось урятувати. За класичний взірець цього досвіду може правити відома історія принцеси Rose d’Eglantine, тобто Сплячої Красуні, якій Атропос напророкувала, що в п’ятнадцять років вона вколеться веретеном і помре. Та оскільки, на щастя, Клото тоді ще не оголосила свій рішенець, вона встигла трохи змінити це несприятливе пророцтво: хоч принцеса і вколеться й помре — тут уже нічого не поробиш, — однак смерть її буде тільки вдаваною і через сто років вона прокинеться знову. (Як ми знаємо з приватних, однак цілком надійних джерел, Лахесіс, коли все скінчилося, гірко докорила своїй білястій сестрі за те, що таку нещасливу долю вона не спромоглася поліпшити вишуканішим і вигіднішим для принцеси способом, просто вдавшись до невинного, однак завдяки своїй обтічності зручнішого слівця «звісно». Принцеса, могла б вона сказати, певна річ, уколеться веретеном, якщо, звісно, якесь веретено взагалі потрапить їй до рук; та оскільки такі предмети, як веретено, в королівських замках не водяться, принцеса уникне своєї долі, в усіх інших випадках неминучої, й помре, доживши до дев’яноста років, так і не побачивши жодного веретена, не кажучи вже про те, щоб ним уколотись).
Пам’ятаючи про це, Атропос неохоче розпочинала перша.
— Ні, тільки після вас, — мовила вона, відвернувшись до вікна, і зробилася такою прозорою, що здавалось, ніби її тут немає зовсім.
— Що ж, тоді до праці, — сказала Клото, і прозорість її зменшилася.
— Ти перша, сестро, — відповіла Лахесіс, яка теж зробилася не такою прозорою, як була напочатку.
— Будеш високий, як осокір, плечистий і тонкий станом, а лицем подібний до архангела Михаїла, чий образ прикрашає боковий вівтар у костьолі міноритів, — почала Клото.
— Ця обставина, тобто твоя подібність до архангела Михаїла, відіграє в твоєму житті суттєву роль каузального фактора, — докинула Лахесіс.
— Будь ласка, не перебивай мене, сестро, — мовила Клото невдоволено. Вона не любила, коли Лахесіс втручалась у її пророцтва, а надто коли вона робила це своїм надміру інтелігентним способом, чим, на думку сестри, тільки зайве ускладнювала долі людського роду.
— Даруй, сестро, — вибачилася Лахесіс. — Але я вважала це уточнення вельми суттєвим.
«Іди ти к лихій годині зі своїми уточненнями», — подумала Клото й провадила далі своїм нелукавим способом:
— Будеш хоробрим і спритним у фехтуванні і в двобоях дерев’яним списом, а щодо стрільби — влучність твоїх куль буде неперевершена. Ну, а що стосується любові — твоє справилля завжди буде жваве й завжди напоготові.
А що Атропос часто вже псувала дари доброго фізичного спорядження, присуджені дитяткові, тим, що, приміром, пророкувала йому сухоти, Клото квапливо вела далі:
— А здоров’ям ти будеш такий міцний, що тобі не страшні будуть ні рак, ні слонова недуга, з прокаженими, якщо сподобається, можеш цілуватися, не боячись заразитись від них, а якщо під час морової пошесті всі довкола падатимуть, корчачись у конвульсіях, ти залишишся бадьорий, мов коник—стрибунець. — А що їй не хотілося відстати від Лахесіс, яка, виголошуючи свої пророцтва, завжди заглиблювалася в суть речей, то вона додала: — А на розум ти будеш такий бистрий, що вчителі дивуватимуться твоїй пам’яті та здатності тверезо міркувати і кидати влучні репліки.
Клото змовкла й поступилася місцем перед Лахесіс.
— Тепер кажи ти, — мовила вона й зробилася зовсім прозорою.
Лахесіс промовила таке:
— А тепер, любий Петре Куканю, те найголовніше, без чого дари, якими ущедрила тебе моя добра сестра, були б нічого не варті.
«Овва!» — подумала розгнівана Клото.
— Бо навіщо тобі розвинене тіло, якщо його краса служитиме тільки личиною нікчемної і підлої вдачі, навіщо бистрість розуму, якщо вона буде тільки оруддям брудних спонук і ницих цілей? З тобою, Петре з Кукані, нічого подібного, так, нічого подібного не буде, а скорше якраз навпаки.
Хвильку помовчавши, Лахесіс вела далі:
— З переліком чеснот, записаних на скрижалях відомого всім Мойсея, того плутяги з плутяг, ти будеш трохи не в ладах, бо беззастережна покірливість цим заповідям видалася б тобі святенництвом і криводушністю. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому повинен вірити тільки в одного бога, а не в кількох або, якби до цього дійшлося, в жодного з них. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому своїх отця і матір треба шанувати більше, ніж вони того заслуговують. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому не смієш забажати жони ближнього свого, якщо вона сама до того буде охоча і віддасть перевагу твоїй вроді перед потворністю свого мужа. Ти ніколи не визнаєш і не зрозумієш, чому не матимеш права вбити злочинця і паскудника. І навпаки — ти ніколи не зможеш ні вкрасти, ні збрехати, навіть якби від тієї крадіжки чи брехні для тебе вийшла користь велика, бо красти й брехати суперечило б твоїй гордості й сумлінню; а зі своєю гордістю й сумлінням ти, Петре Куканю, завше житимеш у злагоді. І так само, як Хома невірний, ти не повіриш жодній рані, поки сам не вкладеш у неї пальця, і ніколи не примиришся з доводом, ніби королеви не мають ніг, єдино тому, що цей принцип не відповідає істині.