— Хто цей генерал, — питаю я, — що називав себе де Вега?
— Він хоче якнайшвидше закінчити залізницю, — каже Галлоран. — Спершу її будувала одна приватна компанія, але вона лопнула, й тепер за це діло взявся уряд. Де Вега — великий політик і хоче стати президентом. Народ хоче, щоб із залізницею покінчили якомога швидше, бо з нього деруть величезні податки. От де Вега й поспішає, аби піддобритись до виборців.
— У мене немає звички, — кажу я, — погрожувати кому-небудь, але Джеймс О’Дауд Кленсі має деякі рахунки з цим залізничником, які неодмінно треба врегулювати.
— Спочатку і я так думав, — каже Галлоран, тяжко зітхаючи, — поки не наївся латаття. У всьому винні тропіки. Вони зовсім знесилюють людину. Як каже поет: «У цім краю сон пообідній ніколи, не минає...» Я роблю свою роботу, курю люльку та сплю. У житті, як роздивишся, то нічого більше й немає. Скоро, дуже скоро й ти так само думатимеш. Треба гнати від себе всі сентименти, Кленсі.
— Це не в моїх силах, — кажу я. — У мене їх хоч греблю гати. Я завербувався в революційну армію цієї темної країни з добрим наміром відвоювати для неї свободу, честь і всякі блага. А мене примушують нищити її красу й підрубувати її коріння. Але генерал заплатить мені за все.
Два місяці я працював на залізниці, поки, нарешті, трапилась нагода втекти.
Якось із нашої партії послали кілька чоловік назад, де кінчалась готова колія, приставити до табору заступи, що їх віддавали гострити у Порт-Барріос. Їх привезли на дрезині, і я помітив, що дрезина зосталась на репках.
Тієї ночі, годині о дванадцятій, я збудив Галлорана й виклав йому свій задум.
— Тікати?— каже Галлоран. — Господь з тобою, Кленсі, що це ти замислив? У мене не вистачить духу. Занадто холодно, та я й не виспався як слід. Тікати? Я ж тобі казав, Кленсі, що я вже покуштував отого самого латаття. Я вже ні на що не здатний. Через оці кляті тропіки. Як каже поет: «Ми кинули боротися, забули рідний край, в пустій країні лотоса знайшли для себе рай...» Тікай сам, Кленсі. Я, мабуть, зостанусь. Так рано та холодно, й мені хочеться спати.
Довелось покинути Галлорана й тікати самому. Я потихеньку одягся й вислизнув з намету. Коли до мене підійшов вартовий, я збив його з ніг, мов кеглю, зеленим кокосовим горіхом і кинувся до залізниці. Забрався на дрезину й пустив її на повний хід. Ще не розвиднілось, а вже попереду загорілись вогні Порт-Барріоса. Я зупинив дрезину й пішов до міста. Правду кажучи, уступив я в те місто з деяким побоюванням і нерішучістю. Мене лякала не армія Гватемали, ні: в мене душа холонула на саму думку про рукопашну сутичку з конторою для найму робочої сили. Бо в тій країні знайти роботу не важко, важко звільнитись від роботи. Так і уявляється мені, як місіс Америка одного чудового тихого вечора перемовляється знічев’я через гори з місіс Гватемалою. «Ах, моя люба сеньйоро, — каже місіс Америка, — у мене знову стільки неприємностей з робочою силою!» «Та що ви кажете! — відповідає місіс Гватемала. — А мої робітники так тримаються за мене, мем, що ви просто не повірите! Хи-хи», — хихоче місіс Гватемала.
Я міркував собі, як би вибратись із тропіків, не попасти знов на які-небудь роботи. Було ще темно, але я розглядів пароплав, що стояв на рейді. З труб бухав густий дим. Я звернув у вузеньку, порослу травою вуличку й вийшов до моря. Там я наткнувся на маленького коричневого негра, що вже сидів у човні й збирався відштовхнутись від берега.
— Стривай, Самбо, — кажу я йому. — Розумієш по-англійськи?
— Дуже багато розумію, аякже, — відказує він, приємно усміхаючись.
— Що то за пароплав? — запитую в нього. — І куди він іде? І що нового, і як справи, і о якій годині?
— Це пароплав «Кончіта», — добродушно відповідає чорний, крутячи цигарку. — Прийшов з Новий Орлеан по банани. Ніч навантажитись. Я думаю, його відпливе за одна-два година. Сьогодні буде дуже хороший день. Ви чули про велика битва, сеньйоре? Як ви думаєте, спіймають генерал де Вега? Чи не спіймають?
— Що ти верзеш, Самбо? — кажу я. — Велика битва? Яка битва? Хто хоче спіймати генерала де Вега? Я був далеченько звідси, па моїх золотих копальнях, і не чув ніяких новин.
— О, — каже негр, радий нагоді похвастати своєю англійською мовою, — дуже велика революція у Гватемалі... тиждень тому. Генерал де Вега хотів стати президент. Він зібрав армія — одна, п’ять, десять тисяч солдат — і виступив проти уряд. А уряд кинув проти нього п’ять, сорок, сто тисяч солдат придушити революція. Вчора була велика битва в Ломагранде, в горах, звідси миль дев’ятнадцять або п’ятдесят. Солдати уряду побили генерал де Вега — о, дуже побили! П’ятсот, дев’ятсот, дві тисячі солдатів генерала де Вега загинув. Революція капут — дуже швидко, враз капут. Генерал де Вега втік верхи на великому мулі. Так, c-arrambos! Генерал утік, а його армія загинув. А солдати уряду шукають генерал де Вега. Дуже шукають.