Я пішов по головній вулиці, що тяглась понад берегом, а потім завернув у якийсь провулок, де хати були з жердин та соломи. Мені заманулось подивитися, що роблять мавпи у себе дома, коли вони не лазять по кокосових деревах. І в першій же халупці, куди я заглянув, я побачив моїх утікачів. Мабуть, висадились на берег, коли я прогулювався по місту. Чоловік років п’ятдесяти, чисто виголений, навислі брови, в чорному плащі — й виглядає так, ніби от-от запитає: «Ану, хлопчику з недільної школи, чи можеш відповісти на таке запитання?» Він мовби прикипів до саквояжа, важкого, як десяток цеглин із чистого золота; поблизу сиділа на табуретці шикарна дівчина — ну, справжній тобі персик! — вбрана так, наче тільки що з П’ятої авеню. Старенька чорна жінка саме ставила на стіл каву та боби. На гвіздку висів ліхтар — ото й усе освітлення. Я ввійшов і став на дверях, і вони глянули на мене, і я сказав:
— Містере Уорфілд, ви заарештовані. Сподіваюся, заради леді ви будете поводитись розумно. Ви знаєте, чого мені треба од вас.
— Хто ви? — запитав старий.
— О’Дей, — відповідаю, — з Колумбійського розшукного агентства. А тепер дозвольте, сер, дати вам добру пораду. Повертайтесь назад і проковтніть пілюлю як мужчина. Віддайте їм гроші — і, може, вам подарують провину. їдьте сміливо, я замовлю слівце за вас. Даю вам п’ять хвилин на обміркування.
Я вийняв годинник і став ждати.
Тут устряла молода леді. Високого лету пташка!
З того, як сиділа на ній сукня, і взагалі з усього поводження було видно, що П’ята авеню створена для неї.
— Увійдіть же, — мовить вона, — не стійте на дверях, а то ваш костюм розтривожить усю вулицю. Ну, чого вам треба?
— Минуло три хвилини, — сказав я. — Ви дізнаєтесь про все, поки минуть і останні дві. Ви визнаєте, що ви президент «Республіки»?
— Визнаю, — каже він.
— Добре, — кажу я. — Отже, зрозумійте мене. Треба приставити до Нью-Йорка Дж. Черчілла Уорфілда, президента страхової компанії «Республіка». А також гроші, належні згаданій компанії, замкнені тепер в отому саквояжі, в незаконному володінні згаданого Дж. Черчілла Уорфілда.
— О-о! — каже молода леді, начебто думаючи. — Ви хочете нас одвезти назад до Нью-Йорка?
— Мені потрібен містер Уорфілд. Вас ніхто ні в чому не звинувачує, міс. Але вам, звичайно, дозволяється повернутись туди разом з вашим батьком.
Раптом дівчина тихенько скрикнула й схопила старого за шию.
— О батьку, батьку! — вигукує вона таким собі контральтовим голосочком. — Невже цьому правда? Невже ти взяв чужі гроші? Скажи мені, батьку!
Вас би пройняв дрож, якби ви почули тремоло в її голосі.
Старий спочатку, видимо, очманів, коли вона вчепилася за нього. Але дівчина не відступалась і щось довгенько шепотіла йому на вухо, ляскала його по плечі, аж поки він нарешті заспокоївся, тільки спітнів трохи.
Вона одвела його набік, вони побалакали з хвилину, а потім він надів золоті окуляри, підійшов до мене й віддав саквояж.
— Містере детектив, — каже він якоюсь ламаною мовою. — Я вирішай повертати з вами. Я вже зрозумів, що краще вмерти, як жити на цей пустельний і неприємний берег. Я повернусь і віддамся на ласку компанії «Республіка». У вас є який-небудь суд?
— Суд? — кажу я. — Я не маю ніякого відношення до...
— Судно, — поправляє його молода леді. — А ви не смійтесь. Мій батько походженням німець і не дуже добре володіє англійською мовою. На чому ви приїхали?
Дівчина була вкрай засмучена. Вона притулила хустку до лиця й щохвилини приказувала: «О батьку, батьку!» Потім підійшла до мене й поклала свої лілейно-білі руки на мій костюм, який спершу так неприємно вразив її. Мені запахтіли мільйони фіалок. Першокласна леді! Я сказав, що прибув на приватній яхті.
— Містер О’Дей, — каже вона. — О, заберіть нас якомога швидше з цього жахливого краю! Ви заберете нас? Ви не відмовите? Скажіть, що не відмовите!
— Спробую, — відповідаю я, намагаючись не показати, що й сам до смерті хочу відпровадити їх на солону воду, поки вони не передумали.
Вони погоджувались на все й просили тільки ні в якому разі не вести їх до шлюпки через місто. Казали, що бояться розголосу і що їм не хотілося б тепер, коли вони повертаються до Нью-Йорка, попасти на сторінки газет. Присягалися, що не підуть зі мною, поки я не пообіцяю приставити їх на яхту без свідків. І я погодився, аби не розгнівити їх.
Матроси, які привезли мене з яхти, грали в більярд у барі, недалеко від берега, ждучи моїх розпоряджень. Я сказав, що накажу одвести шлюпку на півмилі вбік і там зачекати нас. Але як передати їм розпорядження? Не міг же я звірити саквояж на арештованого!