Мати більше, ніж йому належить, уникнути буденного людського життя, яке він бачив щоденно.
У Сінгапурі Перкен зійшов з корабля, щоб звідси вирушити до Бангкока. Вони дійшли згоди. Клод зустрінеться з ним у Пномпені після того, як завізує у Сайгоні свою відрядну посвідку і відвідає Інститут Франції. Багато залежатиме від зустрічі з директором цього інституту, який неприязно ставиться до подібних починань.
Вранці — погода знову зіпсувалася — Клод побачив крізь ілюмінатор своєї каюти, як пасажири показують на щось пальцями. Він швиденько вийшов на палубу. Сонце виглянуло з-за пошматованих хмар і своїм блідим промінням залляло берег острова Суматра. Він розглядав у бінокль буйну зелень, яка однотонним килимом спадала з гір до самого берега — лише подекуди стриміли верхівки пальм. Вдалині горіли бліді вогні, а над ними клубочився дим; нижче, на темному тлі, світлішою плямою вирізнялась деревоподібна папороть. Клод прикипів поглядом до зелені. Прокласти шлях крізь такі зарості? Якщо це робили інші, то й він зможе. На це тривожне питання не могло відповісти ні насуплене небо, ні переплутане мереживо зелені, де кишіли комахи…
Клод повернувся в каюту. Цей задум, який він виношував, ні з ким не поділившись, відрізав його від навколишнього світу і поставив у становище божевільного чи сліпого; він жив у власному світі, де при найменшому напруженні уяви оживали джунглі й пам’ятки, які жахали, ніби велетенські звірі… Присутність Перкена вивела його з цього стану, але він знову й знову поринав у свою набридливу отруту — знову брався гортати помічені сторінки: «РІЗЬБЛЕННЯ ДУЖЕ ПО-ПСУТЕ ПОСТІЙНОЮ ВОЛОГОЮ І ПРОЛИВНИМИ ДОЩАМИ… СКЛЕПІННЯ ПОВНІСТЮ ОБВАЛЕНЕ… НЕ ВИКЛИКАЄ СУМНІВУ, ЩО В ЦЬОМУ МАЙЖЕ БЕЗЛЮДНОМУ РАЙОНІ, ДЕ БЛУКАЮТЬ СТАДА СЛОНІВ І ДИКИХ БУЙВОЛІВ, БУДУТЬ ЗНАЙДЕНІ ПАМ'ЯТКИ… ВСЕРЕДИНІ ГАЛЕРЕЇ ЗАХАРАЩЕНІ БЛОКАМИ З ПІСКОВИКА, З ЯКИХ ВОНИ БУЛИ ЗРОБЛЕНІ; ТАКИЙ СТАН МОЖНА ПОЯСНИТИ, СКОРІШЕ ВСЬОГО, ВИКОРИСТАННЯМ ПРИ БУДІВНИЦТВІ ДЕРЕВА… ВИСОЧЕННІ ДЕРЕВА, ЯКІ ПРОРОСЛИ НА ТИХ РУЇНАХ, ХОВАЮТЬ ОД ЛЮДСЬКОГО ОКА НАВІТЬ СТІНИ, ОПОВИВШИ ЇХ, МОВ ЛАНЦЮГАМИ, СВОЇМ ВУЗЛУВАТИМ КОРІННЯМ… МАЙЖЕ БЕЗЛЮДНА КРАЇНА…» Що саме стане йому в пригоді? Коли почувся гуркіт машин, він спробував сконцентрувати свою увагу на двох словах: «Інститут Франції. Інститут Франції. Інститут Франції». «Я добре знаю тих людей, — казав Перкен. — Ви — чужинець для них». Безперечно. Він буде обережний. Зрештою, Клод знав: люди відчувають тих, хто відкидає усталені норми, а безбожник, утративши віру, викликає відразу. Все своє життя дід прагнув, щоб він це збагнув. Люди не мали такої міцної зброї, як дід.
Вивільнитись від цього життя, сповненого мрій та сподівань, чим скоріше зійти з цього пасивного корабля!
III
Альбер Рамеж — директор Інституту Франції, сидячи спиною до вікна, за яким виднілися пальми та вибілена тропічними дощами зелена стіна, погладжував русяву бороду і розглядав Ваннека.
— Міністр у справах колоній поінформував нас про ваше відрядження. Вчора я був приємно здивований, коли ви самі повідомили мене по телефону про ваш приїзд. Ми, звичайно, допоможемо в міру наших можливостей. Якщо вам потрібні поради, будь ласка, звертайтесь до будь-кого з наших працівників. Отже, до справи.
Він вийшов з-за свого столу і сів біля Клода. «Початки прихильності», — подумав той. Голос директора став дружнішим:
— Радий бачити вас тут. Я дуже уважно прочитав ваші цікаві повідомлення про азіатське мистецтво, які були надруковані минулого року. І, признаюся теж, схвалив вашу теорію. Більш того — скажу відверто: ваша концепція мені скорше сподобалась, аніж переконала. І дуже зацікавила. Ваш підхід до цієї проблеми досить-таки цікавий…
— Я виклав ці ідеї, щоб… (він хотів сказати «розчистити від сміття», але передумав) без перешкод простувати до іншої ідеї, яка цікавить мене ще більше…
Рамеж запитально глянув на нього. Клод відчував, що директор хоче удати, ніби службове становище ні до чого його не зобов’язує і він зустрічає Клода як цікавого гостя. Ні, не варто йому розповідати директорові про свої наміри, бо той, ясна річ, образиться.
— Я хочу сказати, що головне мірило, яким ми оцінюємо митця, часто приховує від нас такий аспект мистецького твору, як стан цивілізації, котра оцінює його. Кажуть, що мистецтво стоїть поза часом. А мене цікавить перш за все аналіз, осмислення цих творів, взаємозв’язок людського буття та їхнього існування. Кожний витвір мистецтва в кінцевому результаті стає міфом.