— Без тієї допомоги, яку ви мені обіцяли. Навіть офіцер-географ, який іде через підкорені райони, і то отримує більше.
— Невже ви сподіваєтесь, пане Ваннек, що адміністрація забезпечить вас ще й військовим ескортом?
— Я б хотів отримати від неї не те, що ви мені обіцяли…
— Що ж саме?
— Дозвіл на примусове залучення погоничів, бо інакшого виходу немає.
Рамеж мовчки дивився на нього. Запала ніякова тиша. Клод сподівався знову почути шелест дощу, але дощ уже вщух.
— Є два можливі варіанти, — почав він. — Я не повернуся звідти — тоді ви не матимете з ким розмовляти. Але коли я повернуся, то незалежно, яким буде мій зиск, він усе одно буде сміховинним порівняно з отриманим результатом.
— Яким результатом?
— Я, звичайно, не хочу образити вас, але гадаю, що ви обмежуєтесь лише тією історією мистецтва, яка твориться в стінах вашого інституту.
— Величина цього внеску, на жаль, дуже залежить від технічного рівня, досвіду та дисципліни людей…
— Почуття дисципліни не властиве країні, яка нескорена.
— Зате почуття, властиве нескореній країні…
Рамеж замовк і підвівся.
— Дуже вам вдячний за конкретну допомогу, — мовив Клод. — Можете також розраховувати на мене. І взагалі…
— Що взагалі?..
Жест Клода означав: «Я беруся за це».
— Коли рушаєте?
— Чим скоріше.
— Ваші документи будуть готові завтра ввечері.
Директор дуже люб’язно провів його до дверей.
Клод ішов подвір’ям і, ніби бажаючи уникнути настирливої думки, роздивлявся уламки богів, по яких снували ящірки.
«Рекапітуляція».
Проте це йому не вдавалося. Клод вийшов на порожній бульвар. Слово «колонія» бриніло в його свідомості жалісливою нотою. Уздовж рівчаків, крадучись, ходили коти… «Цей шляхетний бородань аж ніяк не хоче, аби його потурили з цієї землі…» — подумав Клод. Він починав розуміти: директор керувався зовсім не особистими інтересами, як він вважав спочатку. Рамеж захищав порядок і, можливо, не так виступав проти чужого наміру, як проти вдачі, яка дуже відрізнялась од його власної… А ще: захищав честь свого інституту. «Однак він усе ж таки повинен був спробувати роздобути в мене те, що я можу привезти, бо, скорше всього, його працівники не захочуть ризикувати власною шкурою. Він поводиться, мов адміністратор, який має доволі часу — принаймні років із тридцять… Але чи буде його інститут ще там через тридцять років і чи взагалі будуть французи в Індокитаї? Він ще й, мабуть, вважає, що його посланці загинули задля того, аби їхні товариші могли продовжувати свою працю, хоча вони загинули зовсім не ради інституту… Якщо він буде захищати колектив, то швидко озлобиться, а якщо захищатиме мертвих, то оскаженіє… Спробую передбачити, що він надумав…» — міркував Клод.
IV
Шиба сторожового катера, який ось-ось мав рушити, віддзеркалювала профіль Перкена; той самий профіль, який він часто бачив крізь ілюмінатор на кораблі. Позаду, на якорі, стояв білий корабель, яким вони вирушили з Пномпеня в нічну пітьму. Район, де зник давній знайомий Перкена, був неподалік Королівської дороги, яка пролягала там, де кінчалася зона впливу. Обережно навівши в Бангкоці довідки, вони переконалися, що Клод мав рацію.
Тільки-но катер рушив і відразу опинився між деревами — по шибках зашкрябало вкрите засохлим на сонці мулом гілля та плетиво вертикальних кореневищ; висохлі кільця піни позначали максимальну висоту повені. Клод пильно вдивлявся в джунглі, які невдовзі візьмуть його в свої обійми. У голові паморочилось від запаху, в якому перемішалося все: мул, що парував на сонці, гниючі тварини, які розкладались; до гілок попричіплювалися дивного вигляду жаби, які мали такий самий колір, що й мул. Кожного разу, коли траплялося поріділе листя, Клод намагався розгледіти крізь покручені вітром дерева вежі храму Ангкорват[12], однак багряне від згасаючого проміння листя знову ховало все за своїми шатами. Сморід нагадував йому Пномпень, де посеред ріденької купки людей сліпий, граючи собі на саморобній гітарі, співав уривки з «Рамаяни». Загниваюча Камбоджа асоціювалася з тим старим, якого зовсім не обходила поема, він думав тільки про жебраків і служниць, які обступили його; земля в ярмі, земля прислужників, де віра, як і храми, лежала в руїнах — мертва земля з живими покійниками; і ці гидкі цвіркуни, землисті мушлі, які сюрчать у своїх коконах… А перед ним — стіна джунглів, ворожа, мов стиснутий кулак.
Нарешті катер причалив. На прибулих уже чекали таксі — упереваж «форди». До капітана підійшов тубілець.