Выбрать главу

З пітьми долинало нескінченне кумкання жаб.

— Молодість — це релігія, ось тільки віра завжди міняється наприкінці… Але все ж таки!.. Я серйозно взявся за ту саму справу, що й Майрена. Ось тільки йому видавалось, ніби він на театральній сцені. Бути королем — це легше. Треба лиш мати королівство. Я зовсім не скидаюся на телепня із шаблею в руці, і вже мав нагоду скористатися своєю рушницею, а стріляю я, повірте, дуже добре. Так чи інакше я знався майже з усіма вождями вільних племен — аж до самого Лаосу. Це тривало цілих п’ятнадцять років. Поволі я перетягнув їх на свій бік. І вони мають справу не з Таїландом, а зі мною.

— І що ви хочете цим домогтися?

— Я ХОТІВ… Передовсім мати військову силу. Хай неорганізовану, але дуже мобільну. І чекати неминучого тут конфлікту: або між колонізаторами і поневоленими, або між самими колонізаторами. Отоді можна починати гру. Жити одним життям з великим гуртом людей і якомога довше. Я хочу залишити слід на цій мапі. Я повинен зіграти зі своєю смертю, але волію зіграти з двадцятьма племенами, аніж з однією дитиною… Я прагну цього так само сильно, як мій батько прагнув заволодіти садибою свого сусіда, як я прагну мати жінок.

Його розважлива поміркована мова здивувала Клода.

— А чому зараз ви не хочете мати цього?

— Тепер хочу спокою.

Слово «спокій» звучало в нього так само, як і слово «діяти». Цигарка жевріла, але запальнички Перкен не гасив. Підійшовши до стіни, уважно роздивився скульптури і лінію стику. Виглядало на те, ніби він шукає спокою саме тут.

— Із такої стіни нічого не візьмеш…

Нарешті він погасив маленький вогник запальнички. Густа темрява знову поглинула стіну — лише слабенькі вогники світилися подекуди вгорі — то перед будцами горіли ладанові палички. Половину зоряного небосхилу закривало громаддя храму, чия присутність відчувалася навіть у пітьмі.

— Ви чуєте запах мулу? — запитав Перкен. — Так зогнив і мій проект. У мене вже немає часу. Щонайдовше через два роки буде закінчена залізнична колія. А років через п’ятнадцять крізь джунглі можна буде проїхати на поїзді або автомобілі.

— Вас турбує те, що ці дороги матимуть стратегічне значення?

— Зовсім ні. Алкоголь і залежаний товар доконають моїх меойців до решти. І тут нічого не вдієш. Я повинен або не звертати уваги на Таїланд, або дати собі спокій.

— А кулемети?

— У районі, де я живу, я ні від кого не залежу. Якщо у мене буде зброя, то я триматимуся до останнього подиху. Ще є жінки. Завдяки кільком кулеметам район для держави буде неприступним.

Невже ще не закінчена залізнична колія може служити достатньою причиною його неспокою? Дуже малоймовірно, щоб нескорена область змогла існувати поряд із «цивілізацією», поряд зі своїм в’єтнамським і таїландським авангардом. «Жінки…». Клод ще не забув Джібуті.

— Невже реалізації вашого проекту стали на перешкоді самі лише міркування?

— Я не забув про нього — ось як тільки підвернеться нагода… Але я не можу більше жити лише задля цього. Після фіаско з будинком розпусти в Джібуті я багато думав про це… Знаєте що? Мабуть, мені перешкодили жінки. Саме їх мені бракувало. Зрозумійте — це не безсилля. Це загроза… Це стан, подібний до того, коли я вперше помітив, що Сара постаріла. КІНЕЦЬ чогось… Замість надії я відчуваю спустошення, і в мені наростає непереборна, мов голод, якась ворожа сила.

Перкен відчував, що ці слова хвилюють Клода так, як і його.

— Я завжди був байдужим до грошей. Таїланд мені винен більше, ніж я можу від нього вимагати, але він не піде й на це. Він не довіряє… До того ж, без будь-яких підстав, він узагалі не довіряє мені років два-три — саме відтоді, відколи я повинен ховатися од власної надії… Щоправда, можна було б обійтися і без підтримки держави, аби не уподібнюватись до мисливського собаки, який чекає на полювання ради того, щоб отримати свою частку здобичі. Проте це ще нікому не вдалося. Зрештою, ніхто серйозно і не брався за це: ні Брук[13] на Борнео, ні той же Майрена… Коли добре розібратися, то стає ясно, що ці проекти нічого не варті. Якщо я ризикував своїм життям…

— Що ж тоді робити?

— Нічого. Цей ризик ховав од мене решту світу, бо інколи я дуже цього потребував. О, якби мені вдалося здійснити свій задум… Проте все те, що я маю на увазі, — гнилизна. Начхати мені на це, бо є жінки.

— Ви маєте на увазі жіночу плоть?

— Люди навіть не здогадуються, скільки ненависті приховано у словах «ще одна». Кожне тіло, яке не було вашим, породжує ворожість. Лише зараз можуть здійснитися всі мої колишні мрії…

вернуться

13

Джеймс Брук — англійський авантюрист, який за допомогу в придушенні повстання місцевого населення отримав від султана Брунея в подарунок північну частину острова Борнео (Калімантан), що називається Саравак, і став незалежним її володарем.