Його переконаність тяжіла над Клодом, мов храм, схований під покровом ночі.
— Спробуйте збагнути цю країну. Знаєте, я починаю розуміти їхні еротичні культи, їхню рівноправність між чоловіком і жінкою навіть у почуттях, чоловік, який бере собі жінку, думає про НЕЇ, не перестаючи бути самим собою. До уваги береться тільки втіха істоти, якій та втіха починає набридати. І тут важить не жіноче тіло, а можливості… Так. Я хочу…
Клод радше відгадав жест Перкена, який рубонув у пітьмі рукою.
— …Як я хотів перемагати чоловіків…
«Він хоче знищити самого себе, — міркував Клод. — Та чи він це усвідомлює? Зрештою, така нагода невдовзі буде…» Тон, яким Перкен розповідав про свої розтоптані надії, не залишав сумніву, що він відмовляється від них, і еротизм був не єдиним засобом, щоб їх компенсувати.
— Я ще не закінчив із чоловіками… Де б я не був, я зможу спостерігати за Меконгом (шкода тільки, що я не знаю району, куди ми рушаємо, і шкода, що ви не знаєте іншої королівської дороги, яка б пролягала на триста кілометрів північніше!), але я б хотів спостерігати за нею без свідків. Треба подивитися, ким став Грабо…
— Куди ж він подався?
— Майже до самого масиву Дангрек — це десь кілометрів п’ятдесят убік від нашого маршруту. Що він збирається робити? Його товариші з Бангкока казали, що він шукає золото. Всі покидьки з Європи тільки й думають про золото. Але він так добре знає цю країну, що не повинен вірити цьому. Мені розповідали також про певну комбінацію — про торгівлю з нескореними…
— Як вони платять?
— Шкірами і трохи золотим піском. Це не дуже скидається на торгівлю — він парижанин, і його батько моделює орденські стрічки, стартери або крани… На мою думку, він хоче владнати якісь свої особисті справи. Колись я вам розповім про це. Він, очевидно, домовився з урядом у Бангкоці, інакше його не розшукували б так наполегливо. Не викликає сумніву, що він подався туди ради них і розпочав свою власну, але передчасну гру… Він мусив тримати їх у курсі справи. Можливо, вони доручили йому контролювати мене. Він поїхав саме тоді, коли я був відсутній…
— Але він поїхав не в той район, що ви?
— Бо його зустріли б стріли та кулі. Тут нікуди не подінешся. Він міг спробувати пройти лише через масив Данфек.
— Що то за людина?
— Послухайте. Під час військової служби він зненавидів лікаря, який не «визнав» його хвороби. Але я підозрюю: тут була зовсім інша причина. Наступного тижня він знову прийшов на прийом. «Це знову ти? Давай ґудзики. Ось так…» У руці Грабо лежало шість ґудзиків із його штанів, а це місяць в’язниці. Він одразу ж написав лист до генерала, в якому уточнив свою хворобу — очі. Ага, забув сказати, що він мав гонорею. Отож, вийшовши з в’язниці, він узяв гонорейний гній і — добре знав, що робить, — приклав до ока. Лікар був покараний, а він позбувся одного ока. Грабо — це типовий круглоголовий француз з носом, мов картоплина, і тілом вантажника.
У Бангкоці я попервах був захоплений його доволі грубими витівками в барах. Ви ще побачите: погляди, які крадькома кидають на нього, хлопці поволі відходять убік, а нечисленні друзі, горлаючи, підносять в його честь склянки… Він утік з вашого африканського батальйону. Це ще один, у кого особливі стосунки з еротизмом…
ЧАСТИНА ДРУГА
І
Чотири довгі дні — суцільна стіна джунглів.
Чотири довгі дні — ночівля біля сіл — породжень тих джунглів з дерев’яними буддами та пальмовими стріхами халуп, що височіли над вологою землею, де кишіли жахливі комахи. Здавалося, мозок також загниває в тому тьмяному водянистому мареві. Їм уже траплялися невеликі зруйновані пам’ятки, але коріння так міцно обплутало каміння, що, здавалося, підняти його людям не під силу. З цим хіба що могли упоратися зниклі істоти, які жили колись у тому безкрайньому й примарному світі. Зруйновану плином часу дорогу можна було помітити лише по купах потрісканого каміння, на яких завмерли поодинокі жаби. «Що пророкують їм ці пам’ятки, які, мов кістяки, лежать у джунглях: вдачу чи невдачу? Чи добереться, нарешті, їхній караван до храму зі скульптурами, куди їх веде юнак, який безперестанку палить цигарки Перкена? Вони повинні були дістатися сюди ще три години тому…» — тривожився Клод, але джунглі й спека були сильнішими від тривоги. Од ядушливого запаху він марив, наче в лихоманці, — все довкола надималось, витягувалося, загнивало десь поза реальним світом, який відгороджувався від нього непроглядною пітьмою. І повсюди — комахи.