Зрештою йому вдалося знайти виступ і по ньому зійти на землю.
Плити, порослі низькою травою, вели до єдиної вежі. Він уже бачив плани подібних храмів. Нарешті він по-людськи стояв на ногах. Затуливши голову зігнутою рукою і ризикуючи перетяти собі горло очеретяною ліаною, кинувся вперед.
Марна справа шукати скульптур — храм був недобудований.
II
І знову перед очима — стіна джунглів. І надія. Скільки вже разів їм траплялися нічого не варті руїни. На Королівській дорозі, мертвій і водночас живій, наче русло ріки, вони нічого, що вказувало б на людське перебування, крім кісток, не бачили. В останньому селі заготовлювані деревини розповіли про велику споруду Тамеан, розташовану на гірському хребті, між камбоджійською прикордонною зоною і не дослідженими досі районами Таїланду, де живуть меойці. «Тамтешні барельєфи займають добру сотню метрів…» — казали вони.
А чи не чекають там на них жахливі танталові муки? «Зі стіни храму Анкорват неможливо вийняти бодай один камінь, — казав Перкен. — Можеш мені повірити». По тілу та по обличчю Клода стікав неприємний липкий піт.
«Нехай тут раз на рік проходить невеличкий караван з візків, навантажених дрібним скарбом, який тубільці обмінюють на лаковані палички і дикий кардамон. Все одно — позбутися життя легше всього, — міркував Клод. — Гадаю, розбійники не наважаться напасти на озброєних європейців, — все ще не давала спокою тривога. — Але ці розбійники можуть знати, де є храми… Я, мабуть, дуже втомився…» — Він, нарешті, збагнув, що вже кілька хвилин його очі слідкують за деревами на горбі, над якими здіймався дим, хоча людей останнім часом вони не зустрічали.
Погоничі також помітили дим. Втягнувши голови в плечі, вони дивилися на нього так, ніби чекали якоїсь біди. Хоча вітру й не було, до них донісся запах паленого м’яса. Тварини зупинились.
— Дикі кочові племена… — промовив Перкен. — Якщо вони палять мертвих, то вони десь там… — Він витяг пістолет. — А якщо вони йдуть по сліду…
Перкен уже зайшов у гущавину, Клод ішов слідом. Боячись п’явок, які чіплялися до одягу, і тому тримаючи руку перед собою (друга міцно стискала пістолет), вони мовчки просувалися вперед. Крізь раптово поріділу гущавину Клод помітив удалині галявину — стіна джунглів навпроти, мов гладінь води, виблискувала під сонцем. Над низенькими пальмами клубочився догори густий дим. «Головне — не з’являтись на очі», — прошепотів Перкен. До них долинали глухі вигуки. Клод знову відчув запах паленого м’яса. Наскільки міг, він відсунув гілки — над чагарником, який заважає добре бачити, виднілися обличчя з товстими губами та сліпучо спалахували вістря списів. У повітрі чувся монотонний протяжний спів. Посеред галявини стояла сплетена присадкувата башта, з якої бухав білий густий дим. На самій верхівці лежали обкладені гілками чотири буйволячих голови, які настовбурчились догори своїми величезними рогами. Зовсім голий жовтошкірий воїн стояв, спершись на ратище блискучого списа, і розглядав вогнище. Усім своїм єством Клод прикипів до цього видовища і відчув панічний страх, подібний до того, як у дитинстві боявся змій і раків.