— Знаєш, Клоде, дивує те, що з усвідомленням наближення смерті чомусь завжди і без жодних вагань чітко знаєш, що тобі потрібно…
Пройняті почуттям, яке не раз єднало їх невидимими путами, вони дивилися один на одного. Простягши ногу, Перкен сів на ліжку; його погляд знову став осмисленим, наче його проймав жаль. Клод спробував відгадати, за чим він жалкує.
— Ти хочеш піти разом із військом?
Перкен завагався, бо ще не думав над цим.
Він вважав, що стієнги не були причетні до його смерті.
— Ні. Зараз я відчуваю потребу в людях. Я хотів би дістатися у свої місця.
Лише зараз Клод помітив, наскільки Перкен був од нього старший. Цього не виказували ні обличчя, ні голос — ніби роки лягли на нього важким тягарем, мовби він був із зовсім іншого роду-племені.
— А каміння?
— Нема нічого гіршого від колишньої надії, особливо зараз…
Чи дістанеться він один аж до своїх гір?..
Тепер ніщо не перешкоджало Клодові добратися в Бангкок.
Ніщо, коли не брати до уваги присутність смерті.
— Я піду з тобою.
Запала тиша. Ніби намагаючись позбутися влади рідкісної людської одностайності, вони обоє розглядали вікно, в яке з-під мати пробивалося яскраве світло. Минали хвилини, немов спопелілі на сонці. Клод думав про заховане у візках каміння, яке вони вирвали з життя. Воно так шалено опиралося! Якщо він залишить його на пошті, то нікуди воно не подінеться. «А якщо подінеться?.. Чому я вирішив піти з ним?» — подумав Клод. Він не міг кинути його, залишити одного зі смертю та з людьми, з якими не мав нічого спільного. Ця поки що не зрозуміла для нього сила приваблювала його, як якесь одкровення. Головно це були наміри, завдяки яким він плекав зневагу до людей. У ролі переможця чи переможеного Перкен був здатний лише на те, щоб принаймні зовнішньо зберегти мужність, задовольнити потребу хоробрості, усвідомлення марноти навколишнього світу та людського страждання, які він так часто бачив у домі свого діда…
Мата тихенько відхилилася — в кімнату впав трикутний промінь. Клодові здалося, що його сміховинні докази губляться в цьому потоці світла, що йому під силу спізнати лише власне бажання.
Босий тубілець приніс телеграму-відповідь, отриману начальником пошти: «ПРИГОТУЙТЕ ЖИТЛО ДЛЯ СОЛДАТІВ. ПРИБУДЕ КАРАЛЬНИЙ ЗАГІН 800 ЧОЛОВІК З КУЛЕМЕТАМИ».
— Вісімсот солдатів, — мовив Перкен. — Вони хочуть утихомирити цю область… Хоч-не-хоч, але я мушу бути там… Вони ж матимуть кулемети…
Зайшов Ха.
— Пане, жінки є…
— І для мене також? — запитав Клод.
— Так.
Перкен і Клод вийшли надвір.
Справа від дверей стояли дві жінки. Та сама неприязнь примусила Перкена зупинитись перед юністю нижчої жінки, перед її обличчям з ніжними вустами. Тепер він ненавидів юність. Глянувши на другу, він подав їй знак зайти. Нижча жінка пішла геть.
Повітря ніби зависло — здавалось, що час також стоїть на місці, а живуть серед тиші, підвладній смаглявому, непорушному азіатському обличчю з тонким вигнутим носом, лише тремтячі пальці Перкена. То була ні пристрасть, ні лихоманка, хоча він і відчував, що температура підвищується; то була радість, од якої тремтіли пальці. Цього вечора він не боявся власного безсилля. Проте, незважаючи на людський дух, в який він поринав, страх усе-таки не давав йому спокою.
Жінка лежала гола. У напівтемряві ледь-ледь вимальовувались її лоно та очі. Він прикипів поглядом до цього тіла, ще не настільки набридлого, щоб даремно шукати в ньому бентежного збудження. Аби позбутися незрозумілого почуття, вона заплющила очі. Звикла до чоловічого жадання, проте заворожена атмосферою цілковитої тиші й поглядом, який втупився в неї, жінка чекала. У полоні подушок, в яких утопали її ноги й руки, з напіврозтуленим ротом вона, здавалось, породжувала своє власне жадання, намагаючись задовольнити власну жагу повільним погойдуванням грудей. Те гойдання наповнило кімнату — за кожним разом воно ніби ставало активнішим. Оточений напівтемрявою, Перкен опустився, потім почав поволі підводитися; м’язи його напружились. Він просунув руку під її тіло — страх одразу минув. Щоб мати змогу трохи посунутись, він сперся на стегно. На якусь долю секунди жовтий відблиск світла, мов удар батога, шмигонув по крижах і зник між ногами. Перкен відчув тепло жіночого тіла. Раптом вона вп’ялася в його уста, виразно підкреслюючи цим неможливість приборкати гойдання своїх грудей.