«Якого біса вони йдуть на село, де повно озброєних воїнів? — подумав Перкен. — Треба примусити їх…»
— Вони голодують? — запитав Клод.
— Тепер загін залишив їх у спокої. Загін, звичайно, не перейде через річку. З тамтого боку — область Савана, а там — моя.
Звиваючись і виблискуючи, річка утворювала внизу сліпучу латинську літеру V — єдине біле місце в тій голубій безодні.
— Треба допомогти Саванові захистити його село…
— Ти ж не можеш ходити.
— Якщо піти по гребеню, ми будемо там швидше. Виграємо принаймні день…
Перкен не відводив погляду від села і джунглів, проте, хоча й він сердито гриз нігті, щоб не чухати ноги, його погляд поволі згасав. Клод чудово розумів братерське почуття, яке кликало Перкена туди на боротьбу. Неспокій, однак, примушував його мовчати. Немов невидимі пута зв’язували їх з високими цівками диму, які невблаганно, наче дух джунглів, просувалися вперед. Один за одним долинало гупання й губилося в дрімотній тиші; надто слабке, щоб виповнити це сонячне пекло, — воно губилося в ньому, ніби рідкісні птахи, які, перелякані яскравим світлом, прожогом кидалися в гущавину. Рівні проміжки між тими ударами надавали їм неземного урочистого звучання. Клод пригадав удари молотка по камінню.
— Послухай…
— Що?
Перкен чув тільки власний біль, який все наростав. Він затамував подих. Один… два… три… чотири… Чіткі, але глухі, ніби губчасті удари наближалися. Разом із наближенням стовпів диму наростала сила ударів.
— То люди, — мовив Клод. — Невже вони будують оборонні споруди?
— Меойці? Ні, це не вони. Дим увесь час наближається, а шум чути ще ближче.
Перкен спробував навести бінокль туди, звідки чувся шум, але дарма — серпанок блакитної спекотної мли затуманював обриси. Пульсуючий біль раз у раз відлунював у коліні, мов бамкання дзвона. Жодної людської істоти не видно було серед цієї знавіснілої природи, яка, здавалося, сама породжувала цей дим і це незрозуміле відлуння ударів. Внизу, ніби сонячний зайчик на шибі, зринула якась блискуча цятка.
Води там не було.
Перкен глянув униз, зупинив візок і ще раз глянув. Його зболіла і водночас мертва нога закривала цю цятку. Навіть не намагаючись відсунути вбік цю чужу плоть, ніби боячись, що другу ногу також пройме біль, Перкен підвівся — тепер він бачив. Клод простяг руку за біноклем, проте Перкен і далі дивився вниз, де то піднімалась, то опускалась блискуча цятка. Здавалось, удари долинають від неї. Перкен опустив руку. Клод хотів узяти бінокль, але Перкен не відпускав. Нарешті він розтиснув пальці.
— Все-таки там річка, — мовив тихо.
Клод і собі втупив погляд у блискучу цятку.
Що це? Казан? Якась річ у військовому таборі, який розмістився ген за річкою? Зовсім поряд — тонкі перехрещені лінії, фігури людей та трохи більші геометричні площини. Клод знав: то були намети і складена в піраміди зброя. Він знову подивився на річку, яка була далеко, дуже далеко, позаду. Спереду, слідом за димом меойців, знову щось блимнуло.
— Загін? — запитав Клод.
Перкен якусь мить мовчав, потім проказав:
— Для тих я також уже покійник…
Він із жахом дивився то на ногу, то на світлу цятку. Крізь просторінь линули гулкі, мов у бочці, звуки від довбешок, якими забивали кілки навколо наметів; вони поволі здіймались угору над димом, над джунглями і над усім тим, що корчилось під сонцем. Здавалося, люди тут слухняно корилися наказам, які диктувала їм смерть. Незважаючи на біль, Перкена пройняла люта жага боротьби зі своїм умиранням. Отже, знову — боротьба. Одначе все те, що він зробив, було перед ним, мов його власний труп. Через тиждень загін добереться сюди, і тоді його життя було б лише марним чеканням.
Піраміди зі зброєю були там. Загін наближався до закруту річки, яка мерехтіла голубуватим сяйвом. Намети були там. І все ж він відчував не впевненість, а якусь огидну тривогу, подібну до часткової втрати свідомості, що передує блюванню. Мимоволі прислухаючись передовсім до болю, який, мов гуркіт хвиль, то зростав, то слабшав, він знову втішав себе каральним загоном і смертю; нерозривно зв’язані одне з одним, вони, подібно до велетенських стовпів диму, прямували до своєї мети.