«Можливо, бути мертвим для мене набагато легше, ніж удавати з себе живого…» — подумав Перкен.
Він навів бінокль на село, яке з дивовижною чіткістю виглянуло з-поміж нечітких обрисів його черевиків.
Це село так само вгрузло в його життя, що котилося зараз у безодню, як і камінь, за який він мусив триматися. Руки мимовільно спрямували бінокль знову на загін. Але дві хвилі рухалися слідом одна за одною, і треба було спочатку вступити в бій із стієнгами.
— У Савана ми будемо значно швидше, ніж вони…
— Ти довіряєш цьому типові?
— Ні. Я можу покластися лише на вождів з півночі. Але ми не маємо вибору…
ІІ
Все частіші спалахи, супроводжувані звуком вибуху, оточували село Самронг і його буддистські дзвіниці яскравими цятками, утворюючи підкову. Всередині цієї майже замкнутої підкови сюрчали нічні цикади та рудаво світився ламповий прожектор на тепловозі — довкруж панував гнітючий лаоський супокій.
— Як там унизу, Клоде? І далі без змін?
Перкен уже не міг підвестися.
Клод узяв бінокль.
— Нічого не видно…
Він ще не встиг опустити руку з біноклем, як зовсім близько, на вершині гори, знову блиснуло, і пролунав вибух. Знову спалах — і знову вибух. Порівняно із світлом зірок, це світло здавалося брудним.
— Невже стієнги оточили село?
— Ні, це неможливо.
Перкен показав пальцем на ледве видимий у темряві пагорб.
— Наші не можуть вести звідти обстріл, тому вони й не пробують зайняти там позиції.
— Меойці знають, що з боку залізниці встановлені кулемети, — сказав Ха.
Вогні тріпотіли, мов червонуваті спалахи, які вириваються з жерл гвинтівок після пострілу.
Перкен пильно стежив за ними. Вогні спалахували там, куди ще не дійшов загін. Раптом щось зовсім близько закрило від Перкена те, що він розглядав.
— Хто там іде?
Підвівшись через силу, він удивлявся в сад. Тінь зникла. Гукнувши, Перкен навмання вистрелив туди. Тиша.
— Це вже вдруге…
— Відколи ти порадив своїм вартовим затримати загін, — сказав Клод, — справи значно погіршилися… Тим паче, що мова велася лише про те, щоб допомогти їм проти стієнгів…
— От йолопи!
Поставлені Перкеном вартові тепер стріляли набагато частіше. То були незчисленні шеренги стієнгів, які боронилися від солдатів, шо обстрілювали село.
— Ти впевнений у тому, що ти їм казав? Я боюся ось чого: якщо вони пошлють парламентерів, то командир загону не зважить на це, і якщо вони стрілятимуть, то відсічі кулеметним вогнем просто не буде…
— Інструкції не дозволяють солдатам застосовувати у колоні зброю проти них. Це буддисти, які ведуть осілий спосіб життя. Вони озброєні так само, як мої люди. Треба вести переговори. Але як тільки вони без жодних умов пропустять ополченців, то пізніше їх, як кажуть таїландці, будуть «адмініструвати». Один Саван розуміє це… Проте його авторитет як вождя дуже вже хисткий… Тут усе ясно: якщо вони прийдуть сюди, то дорога до області, яку я контролюю, буде відкрита. Я можу розраховувати лише на вождів півночі…
Нічна прохолода донесла до них специфічний запах вогнища.
— Ми зупинились тут не лише для того, щоб організувати їхню оборону проти стієнгів!
Постріли з гвинтівок почастішали. Вони нагадували Перкенові трохи сповільнені черги кулемета. Підкреслюючи постійність вогнів, стрілянина то вщухала, то знову наростала. Нові цятки засвічувались, у міру того як спалахував вогонь; далекі й непорушні, вони кількома рядами тяглися вглиб; на тлі частої стрілянини їхня непорушність видавалась такою урочистою, ніби вона, зовсім байдужа до битви, була породжена спекою та ніччю.
— Як ти гадаєш? — запитав Клод. — Вони можуть об’єднатись і розпочати штурм?
— Їх тепер дуже багато — подивись на вогні…
Перкен замислився: «Вони, безперечно, захоплять село, але ніяк не об’єднаються. Мої люди та вожді, яких я хотів об’єднати, належать, як і люди цієї області, до лаосців-буддистів. Примусити їх зараз триматися вкупі майже неможливо. До того ж стієнги завжди передовсім атакують переправу. Штурмувати буде важко через непоховані трупи — у тому смороді неможливо добре приготуватись до нападу. Зараз вперед їх гонить голод. Завтра загін знову наступатиме їм на п’яти… І нам також…»
Стрілянина спалахнула і знову вщухла. Із пітьми на поріг хижі ступив чоловік. Його босі ноги нечутно ступали по щаблях драбини. У тьмяному світлі ліхтаря виринали частини його тіла: голова, груди, ноги. То прибув посланець. Перкен підвівся, але, скривившись, знову впав. Біль був настільки нестерпний, що він навіть не міг розмовляти і чекав, поки трохи вщухне. Чоловік уже говорив — швидко і короткими фразами, ніби декламував. Клод здогадався: ці тайські фрази посланець справді вивчив напам’ять. Він дивився на Перкена так, наче його мовчання було для нього зрозумілішим. Перкен перестав споглядати посланця, котрий усе говорив; заплющивши очі, він, здавалося, дрімав. Раптом підвів на посланця очі.