— Не любиш ти принца.
— А за що його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.
— Спасибі, — сказала я, зітхаючи.
— За що?
— За те, що я — це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.
— Нема за що. Ти класно літала.
Я посміхнулася:
— І план, кажеш, гарний?
— Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.
— Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.
Гарольд невесело похитав головою:
— Тепер вони ще наскаржаться королю…
— Нехай скаржаться, — сказала я зло. — Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?
Він здригнувся. Покосував з підозрою:
— Звідкіля ти знаєш?
— Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку, та заради власної шкури…
Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, переодягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.
— Лінко, — сказав Гарольд. — А ти зовсім дитина.
— Ти ж знаєш, що ні. Я маг дороги.
— Знаю. Раніше, коли я сам був малявкою… Я ж не розумів, яка ти маленька.
— Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…
— Так пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій — точно не можна.
— Підемо разом?
Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо та знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять, що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу… чи просто хай буде широка площа…
Пролунав тупіт. На берег, викидаючи з-під копит фонтанчики піску, вилетів присадкуватий чорний кінь. У сідлі його підстрибував стражник:
— Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, терміновий!
І кинув сувій з печаткою. Гарольд піймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнів, опустив плечі:
— Ну ось… Знову. Кочівники на півночі. Захопили ціле місто, а там жінки, діти… Добре. Добре. Нехай начуваються.
І повернувся до вершника, що чекав наказів:
— Збирай людей. На світанку виступаємо.
Стражник поскакав.
— Ось так, Лінко, — з тугою сказав Гарольд. — Обіцяв дружині сьогодні вдома ночувати.
Я схилила голову. Тупіт копит затих, над рікою протяжно прокричав вечірній птах.
— Відьмина Печатка — це місце? Туди можна потрапити?
— Відьмина Печатка — це… Слухай. У нашому світі були часи, коли мертві не вмирали назовсім. Вони вирушали в іншу країну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умільці, які з цього світу потрапляли в той і назад. Могли передати мерцеві звісточку від родичів. І навпаки.
— Загробний світ? — я роззявила рота.
— Звичайно, той світ був не зовсім… людським. Але ж усі знали, що рано чи пізно туди потраплять. Посередники — ті, хто ходив туди-сюди, — дуже цінувалися. А крім того що вони передавали звістки від родичів, ще й хороше містечко могли приготувати. Уяви: помираєш і знаєш, що тебе вже чекають…
— Ну нічого собі, — вирвалося в мене.
— Так. Тими, хто міг ходити у той світ і повертатися, були в основному некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти?
— Такі собі злючі маги, спеціалісти з мертвяків, — я зіщулилась, наче від холоду.
— От-от. А вони не з тих, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу на цей, і вузенька щілина між світами ширшала і ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше і більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу ломанулись у цей.
— Бр-р-р… — мені все сильніше ставало не по собі.
— Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма — імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш, назад не приходили, розповісти було нікому… Я взагалі завжди думав, що це казки. Тільки коли Оберон позаторік показав мені цю Печатку…
— Оберон? Вона в нього?
— Вона ні в кого. Просто є люди, які вміють Печатку відкривати й закривати. І Оберон бував у тім світі, давно. Це більше не царство мертвих… Але місце вкрай неприємне.
— М-да, — пробурмотіла я.
Вечір був теплий, ані шелесне навкруги, цвірчав світляками, ледь чутно шурхотів водою, а я сиділа навколо всього цього миру і благодаті, і мені уявлялось колишнє царство мертвих, занедбане і зачинене, як комірчина.
— Якось, знаєш, — невпевнено почала я. — Є легенди про героїв, які спускались у загробний світ. Ал-ле… Це дійсно були великі герої. «І всі дорослі чоловіки», — додала я по думки.