Гарольд знизав плечима:
— У справжньому загробному царстві, діючому, в нас хоч якась була б підмога: Ланс, наприклад. Мій батько… А так — підмоги не дочекатися.
— Але там є принци? — мій голос затремтів.
— Так! Оберон розповідав, що там дуже багато маленьких королівств. Усі з усіма воюють. Звичайно, там є принци.
Потроху темніло. Небо остаточно вилиняло, з бежевого ставши блакитним, а потім і синім.
— А чому Оберон сам туди не піде?
Гарольд ляснув по коліну рипучим сувоєм:
— Та тому що… Розумієш, тут тільки з вигляду все спокійно й добре. А насправді в Королівства повно ворогів. Варто їм довідатися, що короля немає на місці — тут таке почнеться…
— А якщо він умре? Не почнеться?
Гарольд винувато схилив голову.
— Ну що ти мовчиш?
— Якщо він умре, — сказав Гарольд глухо, — король усе одно буде на місці. Я.
— Ось як? — запитала я противним голосом ябеди. — Ти що, рівня Оберону?
— Ні, — Гарольд дивився за ріку. — Але коли… якщо… він умре, я отримаю в спадок частину його сили.
— Тоді про що ми взагалі переживаємо? — запитала я після довгої паузи.
Гарольд пильно подивився на мене. Мені стало соромно.
— Пробач.
Він мовчав.
— Ну пробач, будь ласка. А ти сам не можеш туди…
— Ну нащо повторювати? — у голосі Гарольда було тепер роздратування. — Я піду, а там нехай кочівники дітвору ріжуть?
— Ти на мене сподівався, — сказала я сумно. — Ти мене привів, щоб я вирушила за Відьмину Печатку.
— Я тебе привів, щоб ти вмовила Оберона, — заперечив Гарольд не дуже впевнено.
— Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш — він не може йти?
Над рікою загорілася перша тьмяна зірочка.
— Якщо чесно, — тихо сказав Гарольд, — я тебе привів просто від зневіри. Ти єдина людина… єдиний тут маг, окрім мене та Оберона. Мені хотілось з тобою… поговорити, чи що.
— Ну от і поговорили.
— Поговорили, — Гарольд зітхнув. — Ліпше тобі повернутися, звичайно. Все одно…
Він замовк.
— Як він міг дати таку дурну обіцянку? — вирвалося в мене. — Не міг придумати щось інше?
— Може, й міг, — голос Гарольда став строгішим. — А може, не було нічого іншого. Не було вибору, розумієш?
Зірки спалахували одна за одною, ніби розсипали білу крупу. І чим темніше ставало, тим яскравіше вони горіли, мерехтіли, ледь помітно міняючи колір.
Гарольд мовчав.
— А час? Час там такий самий?
— Оберон казав, що точнісінько такий самий. День у день.
— Хоч це радує, — я нервово захіхікала.
Гарольд ухопився за голову:
— Лінко… Ця ж Печатка — така паскудна штучка. Якщо за неї хтось увійде з нашого боку — поки він не вийде назад чи загине. Печатка нікому не підкоряється. Це означає, що ніхто не прийде на допомогу. Якщо увійшов — сподівайся на себе!
Холодний вітер пробіг над річкою, і мені здалося, що зорі на мить пригасли.
Ми довго спускалися вузькими сходами — у підвал, у підземелля. Ішли в повній темряві — нічним зором я розрізняла вологі стіни, що подекуди поросли цвіллю, і гладкі сходи під ногами. Час від часу вони повертали під прямим кутом. Тричі за весь наш шлях за рогом з’являлося світло — стражники несли вахту на вузьких сходових майданчиках.
П’ять чи шість разів Гарольд зупиняв мене, щоб показати пастку. Людина, яка не знає коридору як слід, обов’язково зачепила б невидимий волосок, протягнутий над підлогою, або наступила на широку — ширшу за інші — сходинку, або змусила б здригнутися павутинку в кутку. Такого необережного чекав кам’яний мішок, а сторожа здійняла б тривогу.
— Там унизу що, скарб? Схованка? Відьмина Печатка?
— В’язниця.
Я притихла.
Нарешті, спустившись глибоко-глибоко, ми опинилися у великій кімнаті під низькою стелею. На стелі темніли малюнки й написи, зроблені кіптявою свічок: «Люблю Елізу», «Тут сторожував Василько» і подібні нісенітниці. Вздовж стін горіли смолоскипи. Стояло велике крісло (як його тільки протягли по цьому вузькому коридору?) і кілька бочок, великих і маленьких.
Подекуди на кільцях, умурованих у камінь, висіли обривки ланцюгів.
— О-о, — сказала я, озираючись.
— Побудь тут, — Гарольд взяв один зі смолоскипів. — Я скоро повернуся.
І так, зі смолоскипом, пройшов крізь кам’яну стіну. Тільки через секунду я зрозуміла, що насправді в стіні був прохід — вузький, замаскований грою тьмяного світла.
Я озирнулася ще раз. Мені доводилося чимало разів бувати в різних неприємних, лиховісних місцях, але це підземелля видалося чи не рекордсменом з моторошності й зловісності. Щоб додати собі мужності (я все-таки не бранець тут, а королівський маг), я всілась у крісло.