Замок був пронизаний потайними ходами. Гарольд затяг нас за якусь портьєру (людожерові довелося протискуватися боком). Витими сходами, ледве не наступаючи на безтурботних пацюків, ми підіймалися так довго, що я остаточно знесилилась. Гарольд лаявся упівголоса. Уйма плив, ледве торкаючись сходів клишавими ступнями, ширяв над пацюками, як волосатий дирижабль, і дихав безшумно. А може, зовсім не дихав.
Нарешті Гарольд привів нас у велику кімнату, дуже схожу на кабінет Оберона, з такими ж дерев’яними меблями, з такою ж дошкою на тринозі, з таким же захаращеним письмовим столом. Я пошукала поглядом пацюка Дору й не знайшла.
— Це мій кабінет, — сказав Гарольд. — Мій власний. Уймо, ти пролізеш в ось таку, — він розвів руками, як рибалка з анекдоту, — ось у таку діру?
— Тільки б голова пролізла, — сказав людожер. Я вперше почула його голос. Він говорив не на видиху, як усі люди, а на вдиху, і звук виходив до того моторошний, що я в розпачі сіла на лавку.
— Тоді я наводжу печатку, — Гарольд коротко зітхнув. — Ех, часу ні на що не вистачає…
Він швидко розвернув дошку, протер її рукавом, як Оберон. Хвилину постояв, зважуючи в руці довгу гостру крейду. Потім зі стукотом тицьнув просто у центр дошки. Полетіли крейдяні крихти.
Гарольд поривчасто зітхнув і повів крейду від центра по спіралі. Спочатку мені здавалося, що він водить по тому самому місці, і тільки через хвилин десять удалося розгледіти перші результати його роботи — візерунок, що нагадує річні кільця на зрізі дерева.
— І так треба розмалювати всю дошку? — жахнулася я.
Гарольд труснув головою, мовляв, не заважай.
Уйма безшумно бродив по кабінеті. Брав до рук то одну, то іншу річ. Постояв перед посохом Гарольда, недбало кинутим у кутку; я виявила, що тримаю в руках важкий свічник. Якби людожер доторкнувся до посоха — клянуся, одним кидком розколола б йому голову!
Ніби відчуваючи мою рішучість — а може, з якоїсь іншої причини, — Уйма відійшов від посоха, не спробувавши доторкнутися до нього.
Гарольд працював. Крейда повзла по дошці, не відриваючись. Сипався білий пил. Візерунок — кривий, несиметричний, якийсь дуже знайомий — розростався на дошці, але відбувалося це так повільно, що я із занепокоєнням подивилася за вікно. Незабаром світанок?
Горіли далекі морські вогні, світився маяк на кам’яному мисі, а місто потопало в темряві, й легко було уявити все таким, як раніше. Коли ми тільки прийшли сюди, коли ніякого міста ще не було.
Я піймала на собі погляд Уйми. Жовтий, оцінювальний погляд. Я обернулася — людожер відвів очиська.
Не на добро.
Я обхопила себе за плечі й раптом пригадала, що не їла вже багато годин. Що втомилася підійматися цими сходами, ниє спина, болять коліна і хочеться спати. Так: прилягти хоча б на півгодинки, поки Гарольд малює візерунки. Але не можна, адже людожер тут. Може, він тільки й чекає, коли я відвернуся…
Гарольд завмер, не відриваючи крейди від дошки. Заплющив очі. Він був блідіший, ніж раніше, на чолі блищав піт.
— Ліно… Там у шафі… Твій посох. Візьми.
Я підскочила. І втома, і сон злетіли з мене моментально. Шафа була здоровенною дубовою спорудою у протилежному кутку кімнати, за дошкою. Косуючи на людожера, я розчинила дверцята; всередині панувало неподобство з накиданих як попало книг, паперів, різнобарвного пір’я, сушених ящірок і жаб, пляшечок і баночок у сургучевих шапках, світильників, морських мушлів, недогарків свічок, піскових годинників — і все це вкривав шар пилу.
Я чхнула. Дивна річ: у шафі був протяг. Немов там, за нагромадженням чарівних предметів, працював потужний вентилятор. Я чхнула ще раз і побачила в глибині шафи круглий набалдашник мого старого посоха — наполовину рубіновий, наполовину смарагдовий. Я простягнула руку, але посох наче відсунувся, не бажаючи йти до хазяйки. Я потягнулася сильніше…
І раптом мене як вхоплять за зап’ястя!
Я не закричала тільки тому, що мені пилом забило подих. А наступної миті я побачила великий жовтий кістяк: він тримав мене, одночасно прикладаючи кістку-палець до випнутих білих зубів. Наказував мовчати!
— Що там, Ліно? — схвильовано запитав Гарольд.
Я мовчала, але не за наказом кістяка, а тому, що в мене онімів язик. Я могла тільки вириватися щосили, але кістяк тримав міцно.
— Кістяк, — незворушно промовив Уйма, який невідомо як опинився поруч зі мною.
— А, — промурмотів Гарольд. — Це сторож. Уймо, скажи йому, нехай віддасть.