— Нічого, — він дивився крізь пальці на осмілілих качок. — Мені Оберон як батько. Знаю, що й тобі теж.
Я згадала, як Оберон з’явився на батьківських зборах. Як із шапки, яку він тримав у руках, спадали крапельки — колишні сніжинки…
— Що ж нам робити, Гарольде?
— Я відпочину, — сказав він глухо. — Хоч трохи посиджу спокійно. Поки я тут, там час завмер. Усе завмерло. І принцеси не милуються на себе в дзеркало, і королю не загрожує небезпека… А я так утомився.
Доріжкою повз нас пройшла молода мама з дитиною. Жінка штовхала коляску. Маля тягло пластмасову гусеницю на коліщатах.
— Гарольде, — сказала я твердо. — Якщо у вашому світі так багато принцес — чому проблеми із принцами? Га?
— Пояснюю, — у голосі Гарольда мені раптом вчулися інтонації Оберона. — Принцесою вважається кожна дівчина, яка з’явилася босоніж у Королівстві на світанку і пред’явила грамоту, що її батько — правитель далеких земель. Таких «правителів» можуть бути десятки — бо карликові королівства, ні до чого не придатні, народжуються, як бризи, і так само зникають… А дівчатка хочуть принца. Й Королівство за законом зобов’язане їх прийняти.
— Не дуже мудрий закон.
Гарольд скинув брови:
— Це закон нашого світу. Може, тобі не подобається, що дощ мокрий, а сніг холодний?
— Дуже подобається, — сказала я примирливо. — Прекрасний закон… Гарольде, а де є принци? Де їх можна шукати?
— Король знає. Але не каже. Мені, в усякому разі.
— Чому?
-Тому що: «Ми повинні думати про наш народ! Ми повинні думати про майбутнє! Я не можу ризикувати тобою, своїм єдиним магом!»
— Відтак, це небезпечно, — сказала я посмутнілим голосом.
— Ліно, — Гарольд вперся долонями в коліна. — Я прийшов за тобою, бо… Ну поговори ти з ним, га? Може, тобі вдасться його вламати?
— Мені? Оберона? — запитала я із сумнівом. І відразу спохопилася: — Я хочу до Королівства, Гарольде! Я так скучила! Я хочу все побачити… Адже ти зможеш мене перевести, так?
Розділ другий
Знову в Королівстві
Замок стояв посеред сосен. Ліс обступав його щільно, але й шанобливо — залишаючи навколо вільний простір і пропускаючи сонце у високі стрілчасті вікна. На обрії здіймалися гори із зубчастими вершинами. Зеленіли луги; все це я бачила раніше, все це я пам’ятала, все це мені снилося — крім нового міста з червоними дахами, з брукованими площами й мідними флюгерами на шпилях, окрім нового порту, де погойдувалися біля причалів гребні й вітрильні судна, крім річки, досить широкої, що проклала собі ложе серед каменів, коріння і мохів.
— Ланс, — вирвалося в мене.
— Так, — Гарольд кивнув. — Це Ланс.
Море сягало до самого обрію, і всюди на хвилях майоріли різнобарвні вітрила.
Я глибоко вдихнула. Пахнуло хвоєю й димом. Мені стало спокійно-спокійно: я в Королівстві. Я вдома. Тепер усе буде гаразд.
Ми йшли лісом, таким світлим і барвистим, якого ще ні один казкар не змальовував. Здавалось, дерева позували, прагнули справити на нас якнайкраще враження. Деякі звивались корінням — бажали виглядати зловісними. Інші тяглися догори — дивували стрункістю. На полянах червоніли полчища мухоморів, а пристойні гриби грались у хованки, ледве-ледве припідіймаючи килим опалого листя. Грибнику тут була воля.
Ми з Гарольдом ішли пліч-о-пліч, і я то раз по раз починала дихати на повні груди, прагнучи якомога більше пропустити через себе лісового повітря, то завмирала, не сміючи навіть дихнути. Ліс потріскував, хитав гілками, шепотівся — неначе кожне дерево проводжало нас веселими очима. Щось метнулося по стовбуру — білка? Я роззявила рота: руде шерстисте створіннячко в синіх штанях з прорізом для хвоста ковзнуло за дверку, що прикривала вхід до дупла, і звідти вп’ялося в нас розумним настороженим поглядом.
Я пригадала слова Оберона про те, що в молодому Королівстві купа чудес на кожному кроці. Цікаво, кого ще можна зустріти у цьому лісі?!
Щось просвистіло біля вуха. Комаха, схожа на великого коника-стрибунця, з льоту зачепилася за гілку, повисла вниз головою і скорчила мені гримаску. Я витріщила очі:
— Гарольде!
— Що?
Мій друг навіть голови не повернув: ішов попереду та думав про своє, і це мене дуже непокоїло.
— Що з тобою?
— Послухай, Лінко… Я ж зовсім не знаю, що на це скаже його величність. Тобто він завжди радий тебе бачити, але може, він вирішить… що ми надто сваволимо, га?
— Тобто нехай спокійнісінько гине, ми й за холодну воду не візьмемося?
Гарольд зітхнув. Провів рукою по волоссю; затремтіло повітря. Зникла світла куртка, зникли джинси й картата сорочка навипуск — Гарольд стояв переді мною в червоному парчевому камзолі й таких самих штанях. Високий комір, розшитий золотом, підтягував підборіддя, з плеча звішувався тонкий чорний плащ, високі світлі чоботи виблискували на сонці. Я мимоволі подумала, що коли ми з Гарольдом зналися раніше, він одягався значно скромніше.